Жіночого щастя я так і не пізнала — стала вдовою в дуже молодому віці. Мій Володя був золотим чоловіком, ми так сильно кохали одне одного, що після його смерті я не змогла вдруге вийти заміж.
– Олю, тобі всього 30 років — ще жити і бути! Бачила, як на тебе Юрко дивиться? Йому з коханням теж не пощастило. Надька його втекла від нього з коханцем до іншого міста.
– А мені що до того? Не хочу я ніякого Юрка!
– Яка ж ти дурненька! Хочеш не хочеш, а синів треба якось ставити на ноги!
– Сама впораюся!
Давала собі раду, поки хлопці не стали дорослими. Я добре розуміла, що в одному будинку ми всі не зможемо жити. Коли старший заявив, що збирається одружуватися, я за голову взялася.
А де було ту невістку приймати? Тоді й наважилася їхати на заробітки.
На перших порах в чужій країні мені було дуже важко. То тільки так здається, що Польща — рай для українців. Якби ж то… Чужа мова, чужі люди, та й взагалі все навколо таке чуже і незнайоме. Дякувати Богові, хоч з жіночкою, за якою я доглядала, мені пощастило. Вона добре до мене ставилася і щедро платила.
За 7 років я заробила солідну суму — майже все відправляла синам. Вони мене переконували, що на вітер їх не викидають, а все вкладають в нерухомість.
Минулого року приїжджала в Україну на весілля молодшого синочка. Таку гарну квартиру молодята купили — затишна, невеличка, зате своя. А старший хату на себе взяв. Так розбудував її, що від старої халупки, яку я пам’ятаю, майже нічого не залишилося.
Навіть словами не передам, як я пишалася своїми синочками. Яких історій від жінок-заробітчанок я тільки не наслухалася: чиїсь діти вислані гроші прогуляли, чиїсь собі в кишеню поклали, а про маму й думати забули. Добре, що мої не такі…
Так я принаймні думала, поки минулого місяця не вирішила повернутися додому назовсім. Тоді я й зрозуміла, що насправді зовсім непотрібна синам:
– А де ж ти плануєш жити? В моїй двушці? Будемо тіснитися, як в рукавичці? Нехай Павло тебе в будинок забирає.
Старший син виявився милосерднішим. Виділив кімнату на другому поверсі. Як-не-як, а за мої грошики хату збудував. Все ніби добре було, поки я випадково не почула розмову сина з дружиною:
– Ну, чому вона з нами живе? Я не розумію. Човгає своїми капцями так, що на весь дім чути! Ти її хоч ноги навчи піднімати!
– Діано, заспокойся! Сама ж знаєш, на чиї гроші ми будинок до ладу приводили.
– Знаю! Але ж можна її поселити в літній кухні!
Що їй відповів мій Павлусь я вже не чула, втекла в свою кімнату і цілу ніч проплакала в подушку. Наступного ж дня зібрала свої речі і заявила, що повертаюся до пані Зені.
Потерплю ще пару років, зароблю собі на квартиру і повернуся до рідної України. Чого я буду в руки тим невдячним синам заглядати, коли можу сама про себе подбати?! Хіба я не права?
А як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
