Я жила у місті, мала вже роботу у хорошій компанії. Зараз працюю на посаді заступника відділу, хоча починала ще з оператора. Квартиру мала чотирьохкімнатну, батьки залишили.
А мій чоловік переїхав із села, не бачив там перспективи, тому шукав можливості у місті.
У нас з ним все закрутилось дуже швидко. Довго не зустрічались, майже відразу вирішили одружитись. Василь познайомив мене зі своїм батьком, мама уже живе в іншому будинку з другим чоловіком. До неї ми їхали теж.
Ніби зустріч пройшла добре. Хоча Валентина Ігорівна скаржилась на своє життя у селі:
– Так важко, грошей не вистачає, жити немає на що.. Лиш на одну пенсію тут виживаємо… А твої батьки як? Роботу мають? А ти із ними живеш чи як?
Хотіла намацати, куди сина свого відправляє. Я їй відповіла, все як є. Хоча думаю, не варто було.
Ти знаєш, я вам хіба порадою допомагатиму, бо грошей то немає.
– Дякую, не треба грошей, я сама себе забезпечити можу.
Мені й справді цього не потрібно було, я твердо стояла на ногах.
Весілля ми зробили невеличке, лише для рідних і друзів. Та свекруха такого свята не оцінила.
– Та в мене син єдиний, ми мали ухх, яке весілля забацати. А це що? А родина наша потім ображатиметься, що їх не кликали..
Потім Валентина Ігорівно почала докучати Василеві:
– Приїдь, допоможи старій матері.
А додому чоловікові треба було 3 години їхати, більше часу в дорозі проведе, ніж тієї роботи зробить. Запропонувала, знайти людину, яка могла б допомагати свекрусі, а ми б заплатили. Та вона так не хотіла.
На Різдвяні свята поїхали в село до Василя, хотіли батькам його повідомити, що незабаром вони бабусею й дідусем стануть. Вони такі гуляння влаштували, ледве відсиділа.
Десь у червні, я відпочивала у батьків, вони в заміському будиночку жили. Чоловік у наші квартирі дитячу робив. Та Валентині Ігорівні байдуже, каже:
– В селі на городі роботи багато, а ти там у місті сидиш. Негайно їдь до нас, хоча б на тиждень. Без тебе – ну ніяк.
А у нас вдома справ теж безліч. Я знову захотіла когось для неї найняти. І їй добре – допомога, і нам би час не забирало. Та вона вперлась рогом – ні!
– Чекай, от ти народиш, зрозумієш, як це мати дитину. Як хочеться частіше її бачити – казала вона.
У вересні свекруха приїхала до нас в гості. Вперше. Ходила по квартирі й охала. Та все жалілась, що у її сина тут вільного місця немає. Ремонти він тут робить, гроші вкладає, а як щось трапиться, я його вижену і він ні з чим залишиться.
Я вже вродила, знову настала зима. Свята різдвяні. Свекруха нас в гості запрошує. Та я свою мудрість включила: чоловіка відправила до рідні, а сама кажу, дорога важка, дитину не хочу возити так далеко, рано.І ось уже 7 рік так продовжую робити. Він там з друзями своїми бачиться, а як він приїздить назад, я з подружками іду гуляти. Отака у нас різдвяна програма, у кожного своя. Та нам добре так. Лиш Валентина Ігорівна жаліється:
– Що ви за сім’я така? Нічого разом не робите! Внучку не бачила скільки часу, а ви її не привозите!
Я спершу намагалась їй пояснювати, чому ми вирішили так робити, та вона мене геть не слухала.
Коли нашій донечці виповнився рік, до мене зателефонували з роботи, просили вийти з декретної відпустки швидше. Пообіцяли підняти зарплату, та премію виписувати. Я не могла відмовитись, надто заманливо. До того ж сидіти постійно вдома мені було нудно. Я уже хотіла якогось руху в житті.
Я з чоловіком порадилась і вийшла на роботу. Поки є змога – потрібно працювати. Про майбутнє дочки зрештою такою потрібно думати.
Свекрусі ми цього не сказали. Менше знає, міцніше спить. Вона і без того знаходила до чого причепитись.
В три рочки дочка пішла в садок поруч з нашим будинком, звичайний, простий.
Ми з чоловіком взяли іпотеку на квартиру й уже її виплатили. Тепер здаємо в оренду, потім буде для дочки.
На моїй роботі почались проблеми,я звільнилась і пішла працювати в офіс поруш з нашим будинком. Половину дня. Зарплата невелика, зате я тепер більше часу донькою проводжу.
Валентина Ігоріна дізналась, що я сиджу вдома, не працюю на колишній роботі, почала обурюватись:
– Ти тепер байдики б’єш. Мій син заробляє, тебе забезпечує. Ти на фітнес і салони гроші тринькаєш. А мені добудувати дачу ніхто не хоче допомогти!
Такі у нас пристрасті вирують. Важко зі свекрухою, та що зробити. Її змінити не вдасться уже ніяк.
Як ви гадаєте, чому жінці не вдається вибудувати хороших стосунків зі свекрухою? Чия це провина?
