Свекруха зайшла до нас і з порога простягнула літрову банку борщу в пакеті.
— На, поставиш людям на стіл. Бо ще гостей покличеш, а їсти нічого!
Я взяла той пакет і мовчала, аби не почати сваритися і не псувати свято.
Для Ольги Михайлівни я від першого дня була погана господині. То вікна не так мию, то сорочку не так прасую, то картопляне пюре в мене “як клей”.
— Хто так котлети смажить? Їх їсти можна?
— А хто так вікна миє? Розводи самі.
— І салат ти ріжеш великими кусками. Це ж не для свиней!
І це при тому, що в неї самої вдома теж не музей. На підвіконні розсада, кіт по столу ходить, на люстрі липка стрічка від мух висить. Але мене вона вчила завжди.
На свята було найгірше. Сидимо за столом, а вона вже почала нарікати:
— Ой, голубці сухі.
— Ой, олів’є пересолений.
— Ой, пампушки тверді, зараз об них зуби поламаю.
Хоч сама на Різдво принесла узвар і кілька пампухів у пакеті з магазину. Але говорила так, ніби має звання найкращого шеф-кухаря світу.
На іменини я її не кликати не могла. Якщо не запрошу – буде образа на пів року мінімум. Але якщо запрошу – буде знову пхати носа всюди і повчати мене, як малу дитину.
І тоді вигадала геніальний план, як швидко та надійно провчити свекруху раз та назавжди!
Приїхали мої батьки, сестра, хрещена та сідали вже до столу. Я на кухні відкрила той пакет від свекрухи, дістала банку і перелила борщ у свій баняк.
Спеціально нічого не казала. Свекруха перша собі налила, подивилась у тарілку і скривилась:
— Ой, що це за борщ такий?
— А що не так?
— Рідкий. І не червоний. На смак вода водою. Ти що, м’яса пожаліла?
— Дивно. А мені нормальний.
— Та який нормальний? Це ж не борщ. Це так, бурякова вода. Гостей таким годувати соромно.
Я встала, пішла на кухню і принесла ту саму банку. З жирною кришкою, обмотану пакетом та гонорово поставила перед нею на стіл:
— Так це ж ваш борщ, який годину тому принесли. Я його тільки в каструлю перелила і підігріла.
За столом стало тихо. Свекруха почервоніла так, що аж шия плямами пішла.
— Що ти таке говориш?
— Правду кажу. Ось ваша банка. Ось ваш пакет. Можу ще кришку показати.
Сестра хихикнула. Мама прикрила рот серветкою, батько кашлянув і відсунув тарілку. Чоловік уже не витримав і засміявся.
— Мамо, ну ти сама себе й здала!
Ольга Михайлівна різко встала.
— Я, значить, ще й винна? Я вам допомогти хотіла.
— Не треба мені така допомога, — кажу. — І перевірки теж не треба. Особливо з порога, з банкою в пакеті.
Вона схопила свою куртку в коридорі, навіть чай не допила. На “прощання” так грюкнула дверима, що аж вікна затрусилися.
Після того застілля я взяла банку, помила, висушила, запхала у той самий пакет та гонорово вручила чоловікові:
— Віднесеш мамі. І скажеш, щоб наступного разу приходила без борщу і без своїх повчань. Інакше двері не відкрию.
