Свекруха з порога пересунула вазу і каже:
— Це сюди не ставлять. На кухню віднеси.
Я стояла з пакетом рушників, ще навіть куртку не зняла. А вона вже відкривала шафи, смикала штори і кривилась.
— І хто так речі складає? Через тиждень усе переробляти будете. Ці штори взагалі жах. Це не кухня, а склад.
Квартира була весільним подарунком від свекрів. Двокімнатна, в центрі Львова. Ми з Андрієм тоді зраділи, швидко перевезли коробки, каструлі, документи, мої книги, його інструменти. Думали, почнемо нормально жити.
А вийшло так, що ключі від нашої квартири були не тільки в нас.
Галина Марківна приходила без дзвінка. То вранці. То ввечері. Один раз я прийшла з роботи, а в коридорі стояли її пакети з новими шторами, а мої вже були зняті і кинуті на стілець.
— Я купила нормальні, — сказала вона. — Бо ці ваші дешеві ганчірки тільки пил збирають.
Я кажу:
— Ми вас не просили.
А вона навіть не глянула на мене.
— Якби вас не контролювати, ви б і холодильник посеред кімнати поставили.
Свекор був такий самий. Тільки ліз не в штори, а в усе, що чоловік робив руками.
— Андрію, хто так кран ставить? — Якими шурупами ти поличку крутиш? Ти що, не бачиш, що вони завеликі?
Андрій спочатку мовчав. Терпів. Потім почав дратуватись. У ванній стояв запах силікону, на підлозі валялись ключі, викрутка, чек з будівельного магазину, а свекор стояв над душею і бурчав.
— От наче мій син, а толку мало.
Найгірше було те, що вони поводились не як гості. Як господарі. Відкривали холодильник. Переставляли банки. Раз свекруха викинула мою каструлю.
— Вона стара. Я вам нову привезу.
Я ту каструлю ще від мами мала. І мене вже просто трусило.
Ми з Андрієм сіли ввечері на кухні. На столі чай, квитанції, коробка з виделками ще не розібрана.
Я кажу:
— Так далі не буде. Або ми живемо самі, або це не наше життя.
Він довго мовчав. Потім каже:
— Добре. Завтра скажемо.
Наступного дня вони прийшли самі. Як завжди, без попередження. Свекруха знову була зі своїм пакетом. Там якісь серветки, нова скатертина і ще щось для кухні.
Андрій став у коридорі і каже:
— Мамо, тату, нам треба поговорити.
Свекруха одразу фиркнула:
— Що, нарешті подякуєте по-людськи?
Я вже тоді зрозуміла, що спокійно не буде. Але мовчала.
Андрій сказав прямо:
— Ми вдячні за квартиру. Але далі самі. Не треба приходити без дзвінка. Не треба переставляти наші речі. Ми самі вирішимо, як тут жити.
Я додала:
— І, будь ласка, не міняйте нічого без нас. Це наш дім.
Після цього почався крик. Такий, що сусіди стукали в двері.
— Та як ви смієте? — кричала свекруха. — Ми вам квартиру купили, а ви нас виставляєте?
Свекор теж завівся:
— Ми гроші вклали, час вклали, а ви тут характер показуєте?
Андрій сказав:
— Ми не виставляємо. Ми просимо не лізти.
А свекруха як гаркне:
— Або буде так, як ми сказали, або шукайте собі інше житло.
І от тут усе перевернулося.
Андрій пішов у кімнату, дістав з папки документи на квартиру і поклав на стіл.
— Дивись, мамо. Оформлено на мене. Я власник. Ніхто нас звідси не вижене.
У кухні стало тихо на кілька секунд. Тільки чайник шипів.
Свекруха схопила ті папери, перегорнула, почервоніла і каже:
— Значить, отак? Значить, ми вам уже ніхто?
Я кажу:
— Ні. Просто це не ваша квартира.
Вона ще щось кричала про невдячність, про сором, про те, що ми без них пропадемо. Свекор грюкнув дверима так, що з тумбочки впали ключі.
Коли вони пішли, я зібрала всі запасні ключі, які були в шухляді. Андрій подзвонив майстру.
Увечері нам поміняли замок.
Старі ключі я поклала в пакет разом із тією скатертиною, серветками і шторами, які свекруха притягла без спросу. Андрій наступного дня відвіз усе батькам і сказав одне:
— Тепер тільки по дзвінку. І без ваших порядків.
