Свекруха з порога пересунула вазу і каже:— Це сюди не ставлять. На кухню віднеси.Я стояла з пакетом рушників, ще навіть куртку не зняла. А вона вже відкривала шафи, смикала штори і кривилась.

Свекруха з порога пересунула вазу і каже:

— Це сюди не ставлять. На кухню віднеси.

Я стояла з пакетом рушників, ще навіть куртку не зняла. А вона вже відкривала шафи, смикала штори і кривилась.

— І хто так речі складає? Через тиждень усе переробляти будете. Ці штори взагалі жах. Це не кухня, а склад.

Квартира була весільним подарунком від свекрів. Двокімнатна, в центрі Львова. Ми з Андрієм тоді зраділи, швидко перевезли коробки, каструлі, документи, мої книги, його інструменти. Думали, почнемо нормально жити.

А вийшло так, що ключі від нашої квартири були не тільки в нас.

Галина Марківна приходила без дзвінка. То вранці. То ввечері. Один раз я прийшла з роботи, а в коридорі стояли її пакети з новими шторами, а мої вже були зняті і кинуті на стілець.

— Я купила нормальні, — сказала вона. — Бо ці ваші дешеві ганчірки тільки пил збирають.

Я кажу:

— Ми вас не просили.

А вона навіть не глянула на мене.

— Якби вас не контролювати, ви б і холодильник посеред кімнати поставили.

Свекор був такий самий. Тільки ліз не в штори, а в усе, що чоловік робив руками.

— Андрію, хто так кран ставить? — Якими шурупами ти поличку крутиш? Ти що, не бачиш, що вони завеликі?

Андрій спочатку мовчав. Терпів. Потім почав дратуватись. У ванній стояв запах силікону, на підлозі валялись ключі, викрутка, чек з будівельного магазину, а свекор стояв над душею і бурчав.

— От наче мій син, а толку мало.

Найгірше було те, що вони поводились не як гості. Як господарі. Відкривали холодильник. Переставляли банки. Раз свекруха викинула мою каструлю.

— Вона стара. Я вам нову привезу.

Я ту каструлю ще від мами мала. І мене вже просто трусило.

Ми з Андрієм сіли ввечері на кухні. На столі чай, квитанції, коробка з виделками ще не розібрана.

Я кажу:

— Так далі не буде. Або ми живемо самі, або це не наше життя.

Він довго мовчав. Потім каже:

— Добре. Завтра скажемо.

Наступного дня вони прийшли самі. Як завжди, без попередження. Свекруха знову була зі своїм пакетом. Там якісь серветки, нова скатертина і ще щось для кухні.

Андрій став у коридорі і каже:

— Мамо, тату, нам треба поговорити.

Свекруха одразу фиркнула:

— Що, нарешті подякуєте по-людськи?

Я вже тоді зрозуміла, що спокійно не буде. Але мовчала.

Андрій сказав прямо:

— Ми вдячні за квартиру. Але далі самі. Не треба приходити без дзвінка. Не треба переставляти наші речі. Ми самі вирішимо, як тут жити.

Я додала:

— І, будь ласка, не міняйте нічого без нас. Це наш дім.

Після цього почався крик. Такий, що сусіди стукали в двері.

— Та як ви смієте? — кричала свекруха. — Ми вам квартиру купили, а ви нас виставляєте?

Свекор теж завівся:

— Ми гроші вклали, час вклали, а ви тут характер показуєте?

Андрій сказав:

— Ми не виставляємо. Ми просимо не лізти.

А свекруха як гаркне:

— Або буде так, як ми сказали, або шукайте собі інше житло.

І от тут усе перевернулося.

Андрій пішов у кімнату, дістав з папки документи на квартиру і поклав на стіл.

— Дивись, мамо. Оформлено на мене. Я власник. Ніхто нас звідси не вижене.

У кухні стало тихо на кілька секунд. Тільки чайник шипів.

Свекруха схопила ті папери, перегорнула, почервоніла і каже:

— Значить, отак? Значить, ми вам уже ніхто?

Я кажу:

— Ні. Просто це не ваша квартира.

Вона ще щось кричала про невдячність, про сором, про те, що ми без них пропадемо. Свекор грюкнув дверима так, що з тумбочки впали ключі.

Коли вони пішли, я зібрала всі запасні ключі, які були в шухляді. Андрій подзвонив майстру.

Увечері нам поміняли замок.

Старі ключі я поклала в пакет разом із тією скатертиною, серветками і шторами, які свекруха притягла без спросу. Андрій наступного дня відвіз усе батькам і сказав одне:

— Тепер тільки по дзвінку. І без ваших порядків.

Популярне