Моя свекруха живе з нами вже понад два місяці. І, здається, Ірина Богданівна ще не скоро покине наше житло. З’їжджати від нас вона точно не збирається.
Як ця жінка взагалі до нас потрапила? Два місяці тому вона потрапила до лікарні. Потім за нею потрібен був догляд. Ми вирішили забрати її до себе.
Спочатку все було гаразд. Але, коли я помітила, що свекруха вже й сама може з усім впоратися, але повертатися додому не збирається, то всередину прокралися підозри.
Вирішила поговорити про це з чоловіком.
Втім, проти власної матері він не піде.
Вони удвох почали розказувати мені, як прекрасно жити повною сім’єю. Та й не тільки приємно, а й вигідно. Квартиру матері, мовляв, можна в оренду здавати.
Не подобалася ця ідея, як виявилося, тільки мені.
Мій чоловік так щиро вірив маминим словам, що геть не хотів мене чути. Я розумію, що він не хоче скандалів. Не прагну до цього і я, але терпіти свекруху також більше не маю сил.
Так, колись жінку залишати самою було небезпечно. Вона й за продуктами самостійно сходити не могла, не те щоб займатися іншою рутиною. Тому ми з чоловіком порадилися і вирішили прихистити жінку. До слова, у неї ще не тільки син. Старша донька три місяці тому народила. І ми б наполягали на тому, щоб дівчина забрала неньку до себе, але прекрасно розуміли, що таке немовля. Там власних клопотів повно. І без старенької. У нас, зрештою, також своє життя було. Робота, шестирічна дитина, дім. Але ми усім цим змогли пожертвувати.
Спочатку свекруха потребувала постійного догляду. Я кидала все і допомагала їм, як тільки могла: купувала ліки, ставила уколи, переодягала, мила, годувала. На руку була віддалена робота. Я з тією жінкою за цей період навіть трохи зблизилося. Ніколи досі ми не проводили стільки часу разом. Чоловік також допомагав, чим міг. Втім, були момент, як ось купання, коли справи ставали суто жіночими.
Нові стіни трохи давили на свекруху. Тому перший місяць перебування у нашій квартирі жінка не показувала характер. Та й сил на таке, певне, не було. Але, як тільки відлягло від душі та тіла, мама чоловіка знову взялася за своє.
Тепер їй все не подобалося: їжа не та, температура в кімнаті не та, постіль не та, навіть вода у ванній не така, як у неї вдома.
Я часто жалілася на це Жені. А чоловік тільки руками розводив. Потім намагався поговорити з мамою. Але з тих розмов толку було мало. Він приходить з роботи тільки ввечері, а мені ж доводилося проводити зі свекрухою цілий день.
Ззовні я намагалася стримуватися. Списувала все на вік жінки та хворобу, але в душі знала, що ми чужі люди і я зовсім не зобов’язана терпіти це все.
З часом Ірині Богданівні стало значно легше: вона вже могла самостійно їсти, сидіти, ходити.
Минуло ще трохи часу і здоров’я взагалі покращилося.
Зараз мені дуже сильно хочеться вигнати свекруху з нашої квартири. У неї вже давно все гаразд із самопочуттям. Вона здоровіша здорового. Втім, совість у мене ще є. Такий вчинок точно був би свинством.
І доки я тішилася, що мамі мого чоловіка вже полегшало, а значить рано чи пізно вона надумає повернутися додому, у свекрухи були власні плани на життя. Відмінні від моїх.
Вона наполягала, що їй взагалі до смерті більше самою залишатися не можна. Старість – то така штука, коли навіть не знаєш, чого чекати. Тож сама нікуди не піде.
Я справді дуже довго трималася. Через хороше виховання, напевне.
Але Ірина Богданівна постійно підкидала все нові та нові ідеї. Що не день – то сюрприз. Ось останнім часом взагалі заявила, що свою трикімнатну квартиру в оренду, здаватиме. А житиме з нами. Уже привикла до нас.
Мене цікавило, що ж буде, якщо нас раптом стане більше. Дитя, наприклад ще одне народжу. Але і на це пані Ірина знайшла відповідь Каже: “Продаємо обидві квартири і купуємо будинок за містом.”
Як тільки я намагалася заперечити, то жінка починала засипати мене аргументами. Обіцяла, що з онуками поможе і за порядком у домі пригляне. Себто і нам добре, і їй є чим зайнятися.
Погодьтеся, плюси сумнівні. Лізти в побут та виховання дітей – дуже тонка річ. Важливо бачити межу. Та й 2 хазяйки в одному домі так собі вживаються.
А найгіршим було навіть не це. А той факт, що її син цілком з усім погоджувався. Свекруха так накрутила сина, що він взявся й мені мізки промивати. Просто марив власним домом, забуваючи, що це тільки мрії.
Я ж бачила реальність. І вона була не дуже втішною.
Ви крутіть, як хочете, а я до Ірини Богданівни ніколи не звикну. Вона мені все ж таки чужа людина.
Поки свекруха чекає нашого рішення. Ніби їй і справді цікава думка інших людей.
А ми з коханим не можемо знайти спільної мови. Він за ідею матері, а я категорично проти.Через це навіть скандали в домі почалися.
Зараз я цілком у роздумах. Маю тільки два варіанти: поступитися і миритись з вибриками свекрухи решту життя або ж вчинити по-своєму, рятуючи, перш за все, власні нерви.
Направду, мені є з чим порівнювати. Бо достатньо було і двох місяців, щоб ми з Іриною Богданівною помінялися ролями: хазяйкою у моєму домі тепер була вона. Ще й рідню проти мене налаштовує.
Тож, напевне, у душі я давно зробила свій вибір.
Напевне, простіше буде розлучитися з чоловіком зараз. Бо на мої угоди він так і не погодиться. Проти матері не піде. А так, доки я маю роботі всього одну дитину на руках, з цим буде простіше.
Що думаєте?
На чиїй стороні Ви: свекрухи чи невістки?
Яку пораду дали б обом у такій ситуації?
