Світлана прийшла з роботи, а на кухні знову одна й та ж картина.
– Богдане, як це розуміти?
– Що саме? – відгукнув чоловік з кімнати.
– Йди-но сюди – почула як чоловік забурчав, але підійшов до неї – Чому холодильник знову пустий? Я ж тільки вчора ввечері наготувала! Ти хочеш сказати, що ти усе з’їв?
– Може досить говорити одне й те саме? Я ж не маю сидіти голодний!
– Я не розумію, як так швидко може зникати з холодильника все те, що я тільки туди поставила?
Світлана розуміла, що їхня розмова знову заходила у глухий кут. Богдан уже місяць сидів дома без роботи. І кожного вечора, коли вона поверталась додому бачила перед собою пустоту в холодильнику. Лягала голодною або ж перебивалась йогуртом.
Світлана пішла в душ. Їй потрібно було прийти до тями. Почула, як з кімнати гукає чоловік:
– Я завтра з Петром на дачу поїду, паркан поможу йому ставити
“Та їдь куди хочеш” – подумала жінка.
– Гаразд – відповіла вголос.
Вранці жінка проснулась і зрозуміла, що геть не має сил на роботу. Подзвонила, попросила вихідний. Приготувала обід і вирішила трішки подрімати, набратися сил.
Прокинулась від гуркоту на кухні. Подумала, що чоловік повернувся. Але звідти долинав жіночий голос. Заходить, а там на всю господарює Люба, сестра Богдана. Переливає суп із каструлі у банку, нарізає ковбаски зі сиром у пакет, котлетки мої в контейнер поскладала.
Вона з Любою не спілкувалась, терпіти не могла її наглості. Чоловік ще коли працював віддавав їй половину своєї зарплати. Люба вважала, що він повинен допомагати їй з дітьми.
– Допомогти? – різко вигукнула я. Люба аж підскочила.
– Ой, ти мене налякала! Богдан не попередив, що ти будеш вдома.
– Мене він теж не попередив, що ти прийдеш. А як ти сюди потрапила, скажи, будь ласка?
– Богдан ключі дав.
– Ах от воно що! Значить моя їжа у твоїх контейнерах зникає!
– Вона не тільки твоя, а й мого брата. Я до нього приходжу, маю повне право!
– Мені здається, ти забула, що брат твій не працює. Нашу сім’ю забезпечую я і харчі ми купуємо теж за мої кошти.
– Свєта, не будь такою жадібною! Мені важко одній з дітьми. Допоможеш трішки, нічого тобі не станеться!
– Твоя наглість просто не має кінця! Віддай мені ключ від квартири – наказала я.
– Не віддам. Ти мені його не давала. Богдан попросить, йому й віддам.
– Дорогенька, не припинайся зі мною. Я зараз викличу поліцію на тебе.
– Поліцію? На сестру свого чоловіка? На, подавись своїми ключами! – зі злістю вигукнула Люба і кинула їх на стіл.
– Ти, Любо, геть нічого не розумієш? Допомога і подачки це різні речі. Навчись уже бути відповідальною. На одній нахабності далеко не заїдеш! Забирай уже ту їжу, що попереливала у свої контейнери і йди з Богом. Але більше на мій холодильник не розраховуй.
– Погану собі дружину знайшов мій брат!
– Яка є!
Люба мовчки забрала торби, які напакувала їжею і вийшла з квартири. Світлана аж заплакала від образи, коли та пішла. Вона завжди знала, що сестра чоловіка виживає за рахунок свого нахабства, але , щоб вона настільки близько з цим зіткнулась.
Все! Досить! Вона і так непогано спорожнила її гаманець. Та Світлана більше не збиралась цього терпіти!
Дістала валізу, зібрала речі чоловіка і повезла їх додому його батьків. Він обманював її так багато часу, а вона це все слухала і вірила.
Зі свекрухою Світлана мала хороші стосунки, а от свекор був справжнім негідником. Зневажав жінку і навіть не йшов на контакт. Світлана розуміла в кого пішли їхні діти.
Свекруха нічого не сказала, вона знала своїх дітей і розуміла, що рано чи пізно це могло статись.
Світлана прийшла додому, зателефонувала до чоловіка і попередила, щоб додому він навіть не повертався, а одразу їхав до батьків:
– Ти би добре подумала, перш ніж лупити згаряча такими заявами! Сама ще до мене прибіжиш! – сказав мені чоловік на прощання.
Цих людей вже нічого не змінить! Шкода, що Світлана зрозуміла це тільки зараз, а не набагато раніше!
Як ви ставитесь до таких нахабних людей, як Люба? Чи зустрічались такі у вашому житті?
