Це фото я хочу запам’ятати на все життя…
І це не Друга світова, як ви могли подумати. Це Харків у березні 2022 року.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Якби я називала цю світлину, обрала б “Вокзали України 2022 року”.
В одному із таких поїздів евакуювалась моя колега з донькою та маленькою онукою. Вона і поділилась зі мною своїми страшними спогадами…
… На столичному вокзалі тоді можна було відчути страх, розгубленість, надію та почути багато-багато молитов.
Поїзди голосно наближались до платформ, голосно очікували своїх пасажирів, але дуже тихо вирушали у визначене місце призначення. Були ті, кому пощастило сісти. Зазвичай сидячі місця займали перелякані діти та виснажені літні люди. Решта знаходили собі місце на підлозі, в проходах… Де тільки можна було, аби тільки вхопитись за життя. Речей у вагонах практично не було. Чоловіків теж.
Як тільки поїзд був набитий людьми до верху, світло всередині гасло. Але цього ніхто не лякався, всі знали: ніяких дзвінків, ніякого світла, тільки вимкнений інтернет і обов’язково відсутня геолокація. Усі були тихими та слухняними. У вікні змінювались пейзажі: нічні поля на пусті села. Але до того нікому не було діла. Вікон не було видно за натовпом.
Найгірше ставало, коли припікало пройтись чи сходити в туалет… І нікуди ж від цього не дінешся, і дітям в цьому не відмовиш. І кожен це розумів, намагався посунути свої ноги, ще більше притиснутись до стіни, пропустити чергового вагонного мандрівника. Та як тільки один кінець вагона стихне – прокидається інший.
Години минали як ніколи довго. І, якби все нормально, до Вінниці доїхали б ще годину тому. Але в нашій ситуації, якщо вірити прогнозам, до міста їхати ще кілька годин. Напруга зростала щохвилини. Хотілось і їсти, і пити. Від спеки нудило і крутилась голова. Але воду ніхто не чіпав. Кожен пам’ятав: до туалету дійти не вийде. Нудно. Страшно. Гаряче. Так і минає ніч.
І от, коли на горизонті вже з’явилась Вінниця, потяг без зупинки її проїхав. Якщо пощастить, він зупиниться уже в Хмельницькому. А скільки до нього їхати? Цього не знав ніхто.
Години знову перетворились на вічність. Знову плачуть діти, попереду — знову вогні міста. Вагон зупинився, всередині увімкнули світло. Приїхали на вокзал. Вже забувши, що таке нормальне денне світло, всі дістають телефони.
На платформі чути: “Стоянка 5 хвилин”. Хтось починає істерично діставати речі, дітей, котів і мчати до виходу. Тоді багато хто вийшов, але чи стало від того більше місця? Ні.
У тамбур залітає величезна картата сумка. Як у наших бабусь, пам’ятаєте? А потім ще одна, і ще… За ними швидко вискакують дві жінки. Вагоном покотились злість та обурення. Невже вони не розуміють, що тут і так немає місця? Але новим пасажиркам до того байдуже. Вони механічним рухом відкривають сумки і починають передавати найближчим пасажирам темні пакети.
– Передавайте далі, мало часу!
Ніхто точно не знав, що там всередині. Але всі слухняно передавали пакунки.
Жінка, що була більш голосиста, гукнула:
– У вагоні є діти?
– Є!
– Скільки?
– Десь 20.
З останньої сумки жінка витрусила ще кілька пакетів.
– Передайте мамам!
І жоден не взяв їх собі. Кожен промовляв: “Передайте мамам, передайте мамам…”.
Потяг зібрався рушати. Одна з жінок різким рухом вивернула все, що лишилось у сумках, інша — забрала вже порожні. Вони зникли так швидко, як і з’явились.
– Світлано, вода! У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив…
Вагонний гомін стих. Настав час дізнатись, що в тих пакетах. П’ять шматочків вівсяного печива, по три бутерброди (із сиром, ковбасою і маслом), яблуко, кілька льодяників та шоколадка. У пакетах, які були “для мам” – дитяче харчування і памперси.
Світло згасло. Телефони вимкнулись. Чути лише шарудіння обгорток від цукерок і запах спілих яблук. Далі — Тернопіль. Але чи буде там зупинка..?
Безмовний поїзд губиться серед темних полів, а на вулиці триває війна…
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
