Це фото я хочу запам’ятати на все життя…
І це не Друга світова, як ви могли подумати. Це Харків у березні 2022 року.
Якби я називала цю світлину, обрала б “Вокзали України 2022 року”.
В одному із таких поїздів евакуювалась моя колега з донькою та маленькою онукою. Вона і поділилась зі мною своїми страшними спогадами…
… На столичному вокзалі тоді можна було відчути страх, розгубленість, надію та почути багато-багато молитов.
Поїзди голосно наближались до платформ, голосно очікували своїх пасажирів, але дуже тихо вирушали у визначене місце призначення. Були ті, кому пощастило сісти. Зазвичай сидячі місця займали перелякані діти та виснажені літні люди. Решта знаходили собі місце на підлозі, в проходах… Де тільки можна було, аби тільки вхопитись за життя. Речей у вагонах практично не було. Чоловіків теж.
Як тільки поїзд був набитий людьми до верху, світло всередині гасло. Але цього ніхто не лякався, всі знали: ніяких дзвінків, ніякого світла, тільки вимкнений інтернет і обов’язково відсутня геолокація. Усі були тихими та слухняними. У вікні змінювались пейзажі: нічні поля на пусті села. Але до того нікому не було діла. Вікон не було видно за натовпом.
Найгірше ставало, коли припікало пройтись чи сходити в туалет… І нікуди ж від цього не дінешся, і дітям в цьому не відмовиш. І кожен це розумів, намагався посунути свої ноги, ще більше притиснутись до стіни, пропустити чергового вагонного мандрівника. Та як тільки один кінець вагона стихне – прокидається інший.
Години минали як ніколи довго. І, якби все нормально, до Вінниці доїхали б ще годину тому. Але в нашій ситуації, якщо вірити прогнозам, до міста їхати ще кілька годин. Напруга зростала щохвилини. Хотілось і їсти, і пити. Від спеки нудило і крутилась голова. Але воду ніхто не чіпав. Кожен пам’ятав: до туалету дійти не вийде. Нудно. Страшно. Гаряче. Так і минає ніч.
І от, коли на горизонті вже з’явилась Вінниця, потяг без зупинки її проїхав. Якщо пощастить, він зупиниться уже в Хмельницькому. А скільки до нього їхати? Цього не знав ніхто.
Години знову перетворились на вічність. Знову плачуть діти, попереду — знову вогні міста. Вагон зупинився, всередині увімкнули світло. Приїхали на вокзал. Вже забувши, що таке нормальне денне світло, всі дістають телефони.
На платформі чути: “Стоянка 5 хвилин”. Хтось починає істерично діставати речі, дітей, котів і мчати до виходу. Тоді багато хто вийшов, але чи стало від того більше місця? Ні.
У тамбур залітає величезна картата сумка. Як у наших бабусь, пам’ятаєте? А потім ще одна, і ще… За ними швидко вискакують дві жінки. Вагоном покотились злість та обурення. Невже вони не розуміють, що тут і так немає місця? Але новим пасажиркам до того байдуже. Вони механічним рухом відкривають сумки і починають передавати найближчим пасажирам темні пакети.
– Передавайте далі, мало часу!
Ніхто точно не знав, що там всередині. Але всі слухняно передавали пакунки.
Жінка, що була більш голосиста, гукнула:
– У вагоні є діти?
– Є!
– Скільки?
– Десь 20.
З останньої сумки жінка витрусила ще кілька пакетів.
– Передайте мамам!
І жоден не взяв їх собі. Кожен промовляв: “Передайте мамам, передайте мамам…”.
Потяг зібрався рушати. Одна з жінок різким рухом вивернула все, що лишилось у сумках, інша — забрала вже порожні. Вони зникли так швидко, як і з’явились.
– Світлано, вода! У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив…
Вагонний гомін стих. Настав час дізнатись, що в тих пакетах. П’ять шматочків вівсяного печива, по три бутерброди (із сиром, ковбасою і маслом), яблуко, кілька льодяників та шоколадка. У пакетах, які були “для мам” – дитяче харчування і памперси.
Світло згасло. Телефони вимкнулись. Чути лише шарудіння обгорток від цукерок і запах спілих яблук. Далі — Тернопіль. Але чи буде там зупинка..?
Безмовний поїзд губиться серед темних полів, а на вулиці триває війна…
