Ключ у моїх руках дзенькнув об дверну ручку так голосно, ніби я спеціально хотіла, щоб увесь під’їзд почув. Я ще навіть не зайшла, а вже побачила в коридорі чужі коробки з написами маркером: «Посуд», «Постіль», «Мамині речі».
— Це що таке? — я не роззулась, стояла на порозі, як контролер.
Максим вискочив з кухні з рушником у руках. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно щось розлив і не встиг витерти.
— Мамо… це ненадовго. Просто… допомагаємо.
У кімнаті було чути, як Оля перегортає щось у шафі — не ховається, не шепочеться, робить своє, спокійно. І від того мені стало ще гірше: ніби все вже вирішено, а я — остання, хто дізнався.
— Кому допомагаєте? — я кивнула на коробки.
Максим поглянув на підлогу, потім на мене, наче шукав там готову відповідь.
— Тещі… мама Олі переїжджає в місто. Ми вже знайшли їй квартиру. Маленьку.
У мене на секунду пересохло в роті. Я повільно зняла пальто, повісила на гачок — акуратно, щоб не зірватися одразу, — і тільки тоді повернулася.
— «Ми» знайшли? «Ми» купили? — я підкреслила це слово так, ніби воно було липким. — Звідки?
Максим ковтнув.
— Оля з братом скинулися. У мами будинок в селі… там дах тече, холодно. Вона ж одна.
Я підняла брови.
— Вона одна, а ви що? Ви не «одні»? — я зробила крок у бік вітальні, де на столику лежала роздруківка з банку: графік платежів по їхньому кредиту. Я знала цей папір на пам’ять, бо Максим не раз кидав його на стіл і казав: «Ще трохи потерпимо». — Це теж «ненадовго»?
Оля вийшла з кімнати з пачкою пакетів для сміття. Зупинилась, глянула на мене, ніби оцінювала погоду.
— Добрий вечір, мамо, — сказала рівно.
Ні «вибачте», ні «ми не хотіли». Рівно. Мені аж щоки запекло.
— Добрий, — відповіла я. — Олю, це правда, що ви купили твоїй матері квартиру?
Вона поставила пакети на підлогу, зняла волосся з рукава — дрібний жест, але такий, ніби вона з себе знімала чужу розмову.
— Так. Купили. Я і мій брат. Максим тут… ну, він знав.
— Він знав, — повторила я й подивилась на сина. — А коли ви збирались сказати мені? Коли вона вже ключі отримає?
Максим підняв руки.
— Мамо, не починай…
— Не починай? — я підійшла ближче, взяла той графік платежів зі столу і легенько помахала ним в повітрі. — Ти мені казав, що вам не вистачає. Що підробляєш ночами. Що Оля теж працює і теж втомлена. А тепер ти стоїш і говориш: «Купили квартиру».
Оля зробила крок уперед — не до мене, а так, щоб опинитися поруч із Максимом. І це було так явно: вони — разом, а я — навпроти.
— Ви говорите так, ніби я гроші з сейфа винесла, — сказала вона. — Це були мої накопичення. Ще до шлюбу. І брат додав більше.
— О, тобто тепер у сім’ї є «моє», «твоє», «його»? — я зім’яла папір в руці, аж він хруснув. — Чудово. А кредит тоді чий? Теж «його»?
Максим різко видихнув.
— Кредит наш. Ми платимо разом.
— Разом, — підхопила я, — але якось цікаво виходить: платите разом, а купуєте квартири — окремо.
Оля всміхнулась дуже коротко. Не радісно — як людина, яка вже чула цей тон і знає, що зараз буде.
— Я маму не залишу в холоді, — сказала вона. — Хоч як ви це назвіть.
— А мого сина втомленим, із синцями під очима — можна? — я вказала на Максима. — Ти бачиш, що він перетворився на тінь? Чи тобі головне, щоб твоя мама була в столиці?
Він стояв посеред кімнати, і від того, як стиснув пальці, аж побіліли суглоби, я зрозуміла: зараз він або вибухне, або замовкне назавжди.
— Мамо… — почав він тихо.
Я не дала договорити. Повернулась до Олі:
— Я тебе прийняла. Я не лізла. Я не просила нічого для себе. Але я не терпітиму, коли в сім’ї один тягне, а інший роздає.
Оля повільно зняла фартух, якого я до того навіть не помічала — значить, готувала їм вечерю. Поклала його на спинку стільця. І тільки тоді подивилася мені прямо в очі.
— А ви коли-небудь питали, як ми тягнемо? — запитала вона. — Хоч раз. Не Максима окремо, а нас двох.
Я на секунду розгубилась, але одразу зібралась.
— Я свого сина виростила. Одна. Без вашої допомоги. Це не мало?
Оля кивнула.
— Мало? Ні. Але це було ваше рішення. А моє рішення — не кидати маму. Вона теж мене виростила. І теж одна.
Слова впали між нами важко, як каструля на плитку. Максим різко зробив крок — став між нами, широкими плечима перекрив Олю, ніби захищав, але й мене відтісняв.
— Досить, — сказав він уже не тихо. — Обидві. Я не буду це слухати.
Я відчула, як мене починає трясти, і щоб не видати цього, я взяла сумку з підлоги й поставила її на табурет — зайняла руки.
— Ти не будеш слухати? — я вперлася в нього поглядом. — Ти ночами працюєш, а вона квартиру дарує. Тобі це нормально?
Оля обійшла Максима, стала збоку, щоб бачити мене. Її губи стиснулись.
— Я нічого не «дарую», — сказала вона. — Я купила. Для мами. Я не просила вас здавати гроші. Я не брала з нашого кредитного рахунку.
— Ти забрала з сім’ї, — відрізала я.
— Сім’я — це не коли мене змушують вибирати між чоловіком і мамою, — відповіла Оля. — Це коли мене не принижують за те, що я комусь допомогла.
Після цих слів повітря ніби стало тоншим. Максим глянув на Олю так, наче вперше почув її голос без шепоту. Потім — на мене. Я чекала, що він стане на мою сторону. Хоч би поглядом. Він не став.
— Мамо, — сказав він і зробив паузу, ніби набирався сміливості не закричати. — Я тебе люблю. Але це — наше життя. Не твоє.
Я не пам’ятаю, як вийшла. Пам’ятаю тільки, що в під’їзді пахло чужою вечерею і мокрим бетоном. А вдома я відкрила телефон — і побачила сторіс Олі: чиста маленька кухня, новий чайник, якась вазочка з гілкою і підпис: «Мамине. Нарешті тепло».
Наступного тижня Максим зайшов до мене на десять хвилин. Не сів. Стояв біля дверей.
— Ми у неділю не зможемо, — сказав. — Поїдемо… туди. Допомогти зі шпалерами.
— Туди? — я повільно зняла з батареї його шарф, який він колись забув, і подала йому. — До неї?
Він взяв шарф, але не одягнув.
— Мамо, не роби так, — попросив. І вперше не подивився мені в очі.
Потім Оля перестала приходити зовсім. Ні на чай, ні «просто забігти». Максим інколи телефонував, але говорив коротко, ніби поруч хтось слухає. А одного вечора я побачила їх обох у дворі — вони виходили з таксі, тримали в руках пакети з будматеріалами. Оля несла рулон шпалер, Максим — відро фарби. Вони сміялися між собою. Не гучно — так, як сміються люди, яким легше вдвох, ніж із кимось третім.
Я сховалась за шторою, щоб вони мене не помітили. А через хвилину в під’їзді грюкнули двері — і їхні кроки пішли вгору, не до мене.
Я вийшла на кухню, відкрила шухляду, де лежала стара запасна зв’язка ключів від квартири Максима — він колись дав «про всяк випадок». Я довго тримала їх на долоні, відчуваючи холод металу, а потім поклала назад, загорнула в серветку й засунула в самий кут, під коробку з нитками.
І вимкнула світло.
