– Та чому ж ти ніяк не наважишся на дитину? До лікарів може піди? Ти лікуйся, бо покине тебе Михайлик, навіщо йому хвора?

Затишний, хоч і старенький будиночок бабусі Соломії ледь виднівся у різноманітті трав та квітів. тут було все, що тільки можна. Та найбільше впадали в око мальви, бо там була ціла палітра кольорів і підвидів. Бувало дивишся на махрову мальву, здається, що вона своїм шпилем от-от протикає небесну невагому хмаринку.

Ґаздиня цього подвір’я ніколи не сиділа на місці, а все трудилася, старалася для краси, лиш би все було найкраще. А коли сонце втікало спатки за хмаринку, бабуся сідала на ослінчик та тішилася своєю працею, вдихала пахощі подвір’я та усміхалася, наче дитина. У кожному куточку була вона, у кожній квіточці, стеблинці – у всьому.

Бабця Соломія любила навіть розмовляти з квітами та пестити їх, як внучат. Бувало, що прокинеться разом із другими півнями, помолиться, піде попорати своє господарство і вже мчиться на городину, а там всі овочі, фрукти набираються сил, проблискуючи ранковою росою – і жодної тобі зілинки. Все буяє, все прекрасне і переливається. Будинок, наче у віночку.

А який голос у Соломії, як у соловейка. Попри те, що їй 80 років і пережила чимало, нічого не зуміло зіпсувати чистоту голосу. Скільки ж фольклору у її голові, скільки віршів і пісень ніхто не знає! До неї люблять прибігати місцеві дітлахи, аби послухати розповіді, казки та пісеньки, а вона… вона тоді на сьомому небі від щастя, адже вона відчуває тепло дитячих сердець і ділиться з ними своїм вогником охоче.

Бувши маленькою, Соломія жила у хорошій родині й мала молодшу сестричку – Нелю. Хоч і рідні, та такі різні. Соломія була спокійною і білявою дівчинкою, а Неля мала характер із перчиком та темну довгу косу. Двоє вони були надзвичайно хороші на вроду.

А як надійшла пора дівочитися, то у село як на замовлення переїхала сім’я, де був Михайло – красень, високий із величезними очима та хвилястим волоссям. Відразу запав у душеньку той парубок Соломії, та й вона йому була близька. Незадовго почали зустрічатися.

– Соломіє, будеш моєю жінкою?- спитав одного вечора.

– Буду! – озвалась щасливим відлунням.

То був прекрасний красень – жовтень. пора, коли природа переодягається у золоті та багряні розкішні шати. Наречена Соломія зі своїми подругами зустрічала біля воріт Михайлика, а її сукня додавала дівчині особливої ніжності та шарму.

А яке було весілля. Справжня забава, таких рідко коли побачиш. Молодятка – голуб’ятка, всіх тішили своїм щастям. Проте ні, не всіх. Молодша сестра Неля була, наче на поминках. То плаче, то втікає від людей. Поводила себе дуже дивно. Та якби можна було знати. Якби Соломія тоді могла знати, що Неля теж закохана в Михайла.

Нове подружжя вирішило жити в будиночку біля Соломіїної родини, тому придбали маленьку хатину одразу після весілля. Молоденька Соломії тут же почала займатися затишком свого обійстя, як справжня господиня. Найкрасивіше подвір’я мала на усе село.

Усе було добре, та був один нюанс. Соломія все ніяк завагітніти не могла. Бог не давав діток навіть через 5 років після одруження.

Молодша сестра зловтішалася і постійно казала:

– Та чому ж ти ніяк не наважишся на дитину? До лікарів може піди? Ти лікуйся, бо покине тебе Михайлик, навіщо йому хвора?

Соломії було дуже боляче від таких слів і душа, наче розривалася. Та все ж прислухалася до поради та поїхала у райцентр на обстеження.

Жінку довго оглядали лікарі та дійшли висновку, що проблема не лише в ній, а й в її чоловікові, йому теж потрібно пройти обстеження.

Та тільки Соломія повідомила про те, що Михайлові варто обстежитися, чоловік налився багрянцем і зі злості вибухнув:

– Якщо ти хвора, то лікуйся. А я здоровий.

Розмову продовжувати не стали, а за декілька днів стало відомо, що Михайло зраджує своїй Соломійці. Та вона не вірила у чутки, бо обожнювала чоловіка.

– Соломіє, отямся! Тебе зраджують!.

– Не було такого, – тихо відповідала.

Все так і продовжувалося, поки не побачила свою рідну сестру оголену у ліжку із Михайлом.

– Нелю, це ти?!

– Що тобі треба від нас? Якого милого тебе приперло? Усе життя поламала Михайлові! Ніяк відлізти від нього не можеш. Хіба ти жінка, як навіть дитину вродити не годна? Ти каліка! – істерично відповідала Неля.

Тут Соломія нарешті збагнула, що жити з Михайлом більше не хоче, а Неля і Михайло переїхали шукати долі до іншого села.

Тепер уже одинока Соломія знаходила собі розраду у піснях та іншій творчості, у рослинах у добрих людях. Все у неї вдавалося та було до ладу.

Минуло багато років, як на поріг до жінки прийшла сивочола та змарніла Неля. Вона довго мовчала, бо не могла навіть у очі подивитися сестрі, просто впала і почала ридати:

– Пробач, сестро!Прошу тебе пробач! Я знаю, що не права й украла твоє щастя! Тепер покутую гріхи свої.

– Нелю?! Встань. Не треба, припини! – Соломія намагалась підвести сестру.

Сестри потеревенили аж до вечора.

– Я сильно хвора. Скоро відійду у інший світ. Хочу, аби ти доглядала за Михайлом, він прикутий до ліжка.

– А як же ваш син?

– Тепер він відрікся від нас, навіщо ми йому хворі? Як були при роботі, то гроші брав і щось трохи допомагав, а тепер 4 роки не бачилися.

Неля гірко плакала, а Соломії було шкода сестру та й змилувалася над нею.

Вирішила доглядати до самої смерті колишнього чоловіка та й сестру свою. А діти їхні тільки вінок привезли на похорон. Соломію не визнавали за родину.

З дня у день від Соломіїного будинку випромінюється щастя, затишок та добробут. Здається, що навіть квіти зачаровані тими піснями та від того такі красиві вони. Сусідські дітки постійно під плотом бавляться, допомагають і слухаються.

– А ходіть-но сюди, мої ластів’ята! – гукає до них із порогу своєї хатини.

Біжать наввипередки, хто кого, адже відчувають аромат духмяних свіжих пиріжків із сиром та вишнею, що спекла з особливою любов’ю бабуся Соломія. Вона все обіймає малих, сміється. Щаслива.

– Їжте, діточки. Я все для вас, все вам.