Я одружилася зі своїм чоловіком 20 років тому. Цифра доволі велика й прожито було чимало. Зрештою ми були хорошою парою. Хоч і подружнє життя почалося в надто юному віці, але рости й розвиватися ми не забували. Головне, що робили це все разом. Зараз у нас двоє дітей, жодних сварок, бо коханий у мене – людина спокійна та й мені гріх на щось жалітися. Але одного дня я зрозуміла, що все це було тільки оманою.
Одного дня, коли у нашому домі зібралося багато гостей, чоловік кинув таку фразу:«Та ще два роки й будемо розлучатися!» Спершу думала, що мені почулося… Хотіла в це вірити. Потім вирішила, що пожартував. Але, коли святкування закінчилися, вирішила з’ясувати правду.
«Діти у нас дорослі. Старший уже своє місце знайшов, а молодшого скоро також з гнізда випускати доведеться. Без дітей уже й сім’я не та. То через два роки нам доведеться відпустити одне одного» – пояснив коханий. Намір і справді був серйозний.
Я бідкалася, не могла цього сприйняти та зрозуміти, а чоловік тільки спокійно просив мене поберегти сили й назбирати грошей. Хотів, щоб усе пройшло швидко та безшумно.
Ось так, проживши 20 років, дізнаєшся, що сім’я трималася тільки на дітях.
Яку пораду Ви могли б дати цій жінці?
Що могло вплинути на подібне рішення чоловіка?
