Навіть не можу описати, що відчувала, коли дізналася, що моя донька вступила до місцевого вишу.
Все життя я мріяла тільки про те, щоб вона не повторила моєї долі і не залишилася в нашому селі назавжди, а вибилася в люди, стала незалежною, сильною жінкою.
Мені здавалося, що університет в цьому їй і допоможе. Відправляла донечку з рідної хати з важким серцем – вона ж найдорожче, що в мене є. Я сама її ростила, сама ставила на ноги.
Татусь Оксанки тільки-но дізнався про те, що я вагітна – зник з Яблунівки, ніби у воду канув. В селі потім розказували, що він чкурнув до тітки в сусідню область, там познайомився з донькою голови сільради і щасливо одружився.
Зла на нього не тримаю – якби не він, не було б мене такої прекрасної донечки.
Кілька тижнів тому вона мала вперше приїхати додому з часу, коли вступила в університет. Здала сесію на самі п’ятірки – стипендію буде отримувати. Я не вірила своїм вухам, коли Оксанка хвалилася мені своїми успіхами по телефону.
– Ну привіт, мамусю! Я вдома!
– Донечко! Яка ж я рада тебе бачити! Але ти красуня! Тільки бліда чомусь, як стіна… Тобі в дорозі зле стало?
– Та ні, ні. Все добре. Просто трохи захитало.
– Ти заходь! Сідай до столу! Я пиріжки твої улюблені спекла, борщику зварила. Тобі в гуртожитку, мабуть, ніколи собі готувати.
Оксанка навіть не доторкнулася до святкового обіду : тільки-но глянула на їжу – одразу в туалет побігла.
Я так злякалася, цілу ніч собі місця не знаходила, але донька сказала, що перед від’їздом з’їла на вокзалі якийсь чебурек, от, мабуть, і отруїлася.
– Оксанко, сходила б ти до лікарки. Може, що випише. Отруєння – це не жарти!
– Добре, мамо, завтра з’їжджу.
Цілий день моєї дитини не було, я вже й не знала, що думати, а під вечір повернулася вся в сльозах.
– Що таке? Що сталося?! Не лякай мене так, доню! Що лікарі сказали?
– Пробач мені! Так соромно…. Не знаю навіть, як сказати.
– Кажи вже, як є!
– Я…. я вагітна, мамо.
В той момент я відчула, що ноги мене не тримають. Добре, що поруч стояла табуретка. Я не могла повірити своїм вухам – Оксанка наступила на ті ж граблі, що і я 18 років тому.
– І хто ж він?
– Старшокурсник. Познайомилися на вечірці – так усе й закрутилося.
– Ти хоч розумієш, що накоїла?
– Мамо, Андрій не такий, як ти думаєш! Він добрий, розумний, чесний і дуже відповідальний. Він мене не залишить.
– Аякже! Я вже бачу, як він на всіх парах мчить в нашу Яблунівку, щоб зробити тобі пропозицію руки і серця.
– Він приїде! Я це знаю!
Коли Оксана дзвонила своєму загадковому кавалеру – мені мало серце з грудей не випало. Що як він такий самий, як Дмитро – пропаде назавжди і навіть не згадає про її існування?
З кожним гудком на моїй голові з’являлося все більше сивих волосків.
– Алло! Андрійчику, я маю тобі дещо розповісти…
Я була готова до всього, але коли донька вийшла з кімнати з усмішкою і сказала готуватися до приїзду сватів, мало дар мови не втратила.
– Ти уявляєш, він радий! Радий, що в нас буде дитина. Сказав, що привезе батьків і ми разом про все їм розкажемо. А каблучку для заручин він вже давно купив.
Тепер ми готуємося до весілля. Хоч доля доньки і не склалася так, як я собі цього хотіла, але вдячна Богові, що Оксанка зустріла таку чудову і надійну людину. Як не крути, а стригти всіх чоловіків під один гребінець – дуже неправильно. Тепер я це розумію.
