На своє 20-річчя мій син захотів в подарунок цуценятко або кошеня.
Зі своєю тодішньою дівчиною Танею він поїхав на Пташиний ринок і купив там шеститижневе білосніжне кошеня-екзота. І з цим кошеням, і з Танею приїхав до мене прямо до святкового столу (син жив окремо, але свої дні народження справляв у мене).
Кошенятко було схоже на кирпатого ангела: малесенький, ніжний, пухнастий, невагомий. Таке жива хмарка. Рожевий носик був сухим і гарячим, а тепла шерсть – закрученою і розпатланою.
Я взяла кошеня в руки – він уміщався на долоні – і почула, як часто і важко він дихає. Поставила його на килим – він подивився крізь мене порожнім поглядом і плюхнувся на бочок.
– Діти, вітаю вас, – сказала я, – ви купили хвору тварину.
– Прикольний, правда? – відгукнулася з-за столу Таня, підчіплюючи виделкою шматок сьомги, – я його відразу вибрала. Він такий милий лежав – найсумніший, найменший. Так вилікуємо ми його! Не хвилюйся, тітка Жанна!
– Не парся, мама! – підтвердив син, – моя Танюша розбирається в тваринах і їх болячках. Все буде окей!
* * *
Через два тижні син подзвонив і повідомив, що вони з Танею розлучаються і він має намір переїхати назад в рідні пенати.
– Кошеня ваше як поживає? – запитала я.
Повисла пауза.
«Алло!» – покликала я.
– Вона возила його до лікаря, – сказав син невпевнено, – там йому, здається, зробили якісь уколи. Я не знаю подробиць, я був на гастролях два тижні. Приїхав – в квартирі холод, бруд, сморід, ні їжі, ні води. Чоботи гумові в ванні плавають …
– А кошеня? – нагадала я.
– Ну – начебто нормально, – зовсім скис син, – але він весь час лежить чомусь. Не їсть, не п’є, не встає.
– А ви годувати його пробували? – поцікавилася я.
– Таня йому весь час кефір наливала. І консерви. Але він їх не їв. Вони засохли. І кефір був засохлий, коли я приїхав.
“Фашисти,” – подумала я. Але вголос нічого не сказала. Прости мене, Господи, за мою тодішню слабкість і злість.
* * *
Син привіз свої речі, вивалив в коридорі гору з валіз і сумок. Потім вручив мені котяче перенесення. Я розстебнула його тремтячими руками.
З перенесення мені на долоні випало невагоме прозоре кошеня. Його черевце було мокрим, липким і брудним.
Кошеня підняло голівку – з його очей текли яскраво-червоні криваві сльози. Носик теж був в кров’яних патьоках.
Я торкнулася його спинки і відвела руку: моя долоню замість хребців намацала гострі кістяні шипи. Я подула в шерстку – так і є: з рожевої шкіри, ледь не прориваючи її, виступали, як гребінь дикобраза, трикутні кісточки-голки. “У нього переламані кістки,” – з жахом подумала я, телефонуючи до ветеринарної клініки.
* * *
– Ну що ви, кістки абсолютно цілі, – сказав лікар, – просто у нього дистрофія в останній стадії. Повна відсутність підшкірно-жирової клітковини.
– Чому це? – охолола я.
– Він їсти не може. І пити теж. У цьому причина.
– А чому? – запитала я, відчуваючи, як земля йде у мене з-під ніг. Я завжди в хвилину небезпеки стаю слабкою і безпорадною, як кошеня в останній стадії дистрофії.
– А ви на горло його подивіться, – сказав лікар, – бачите, яке червон?
Я заглянула кошеняті в рот і побачила, що передня половина піднебіння була рожевою і блискучою, а задня – малиновою і каламутною.
– Що це? – відсахнулася я.
– Не знаю, – знизав плечима лікар, – може, вірус якийсь, а може – пухлина. Носоглотка запалена, перекрита, судини полопалися. Звідси і кров в очах.
– Прооперувати можна? – глухо запитала я.
– Ну що ви, – сказав лікар роздратовано, – в ньому ваги живої грам двісті, не більше. Яка операція. Краще зігрійте його чимось. Ганчірку в коробку постеліть і грілку покладіть.
Побачивши мій вираз обличчя, лікар пом’якшав: – Таблетки я вам залишу хороші, сильні. Якщо зможете – давайте по четвертинці кожні чотири години. Може, і виживе. Чого в житті не буває …
* * *
Закривши за лікарем двері, я віднесла кошеня в ванну і акуратно змила з живота і лапок рідкі випорожнення.
Але як тільки я промокнула його тільце м’якою серветкою, кошеня винувато подивилося на мене і тоненько, тихесенько замуркотіло. Жовта свіжа піна миттєво розтеклася по його лапках і моїх руках.
– Не хвилюйся про те, брат, – підбадьорила я зніяковіле кошеня, – я тебе зараз знову помию. А потім ще раз, якщо треба буде. Ти, головне, не переживай. Все у нас буде добре.
– Не буде, – відповіло кошеня, і чергова червона сльоза викотилася з сумного блакитного ока, – ти ж чула: лікар сказав, що я скоро помру.
– Скажеш теж, – заперечила я, – укутуючи кошеня в байкову пелюшку, а потім в старий хутряний комір, – я тобі зараз грілочку покладу, а потім ми з тобою поїмо …
– Не вийде, – похитало головою кошеня, – у мене так болить живіт, серце і горло, якби ти знала. Знаєш, – очі кошеняти знову наповнилися слізьми, – мені так страшно помирати: без мами, голодним, хворим, в чужій хаті …
– Ах ти, безсовісний! – я зробила вигляд, що розлютилася, – значить, мій будинок для тебе чужий?! І не соромно тобі після твоїх слів? Після всього, що я для тебе зробила?!
Кошеня не відповіло. Я побачила, що він заснув, притулившись до грілки. Йому снилися мама, брати, сестри, довге сите життя і щаслива котяча старість.
* * *
Коробку з кошеням я поставила на стіл в кухні. Сама сіла поруч – чергувати. Кошеня часто дихало з відкритим ротом, як собака, на дотики не реагував.
Я намочила палець і змастила кошеняті язик. Реакції – нуль. Я взяла піпетку, набрала в неї краплю води і ввела кошеняті в рот. Він поперхнувся, закашлявся, пів-краплі виплюнув, але пів-краплі все-таки проковтнув. Широко відкрив очі, ретельно облизався.
“Ура,” – подумала я. Почекала п’ятнадцять хвилин. Потім взяла таблетку, залишену ветеринаром, роздавила її ложкою, відокремила одну крихту і розчинила в склянці води. І втягнула в піпетку краплю цього розчину. І обережно, повільно ввела кошеняті на язик.
– Що це за гидота? – скривилося кошеня, відпльовуючись і облизуючись – навіщо ти наді мною знущаєшся?
– Потерпи, милий, так треба, – сказала я, знову наповнюючи піпетку, – це знеболюючі ліки, тобі скоро стане легше і я зможу тебе погодувати.
* * *
Через годину я скип’ятила ложку молока, остудила, набрала в піпетку одну краплю і влила кошеняті між зубів. Коли кошеня намагалося проковтнути молоко, всередині його щось поскрипувало і посвистувало.
Так і пройшла ніч: під тьмяною лампою на кухні і під бурмотіння телевізора, який допомагав мені не спати. Через кожні п’ятнадцять хвилин по черзі крапля ліків – крапля молока. Чи правильно я робила, я й гадки не мала. Але я твердо знала, що не дам кошеняті померти.
* * *
Вранці чоловік прийняв у мене «чергування». “Іди поспи,” – сказав він. «Запам’ятай: крапля молока – крапля ліків!» – нагадувала я, провалюючись в сон.
* * *
Я прокинулася через три години і насамперед кинулася до кошеняти. Він був кволий, але не спав, і побачивши мене, скрипуче, хрипко-іржаво нявкнув! “Та ти, виявляється, баритон,” – засміялася я.
До вечора ризикнула збільшити дозу молока: я вливала кошеняті вже не по одній, а по три краплі!
А вночі, коли всі поснули, я на свій страх і ризик вирішила змінити раціон: я взяла крихту телячого фаршу завбільшки з горошину і розмазала її по піднебінню кошеня. У наступну секунду я ледь не осліпла від болю: гострі дрібні зуби вп’ялися мені в подушечку пальця. Кошеня, судорожно намагаючись проковтнути фарш, з жахом дивилося, як чотири червоних крапельки крові виступають на моїй шкірі і важкими струменями скочуються вниз.
«Дивись, що ти наробив!» – я сунула палець кошеняті під ніс. Кошеня не розгубилося і почало ретельно злизувати мою кров. Я засміялася, вихопила кошеня з коробки, розцілувала в ніс, очі, вуха і живіт. Кошеня висіло у мене на руці, розчепіривши лапи з рожевими кігтиками, і дивився на мене з подивом, як на божевільну.
* * *
Наступні два дні кошеня поверталося до життя. Він ще не ходив, але вже намагався сісти в своїй коробці і подивитися за її межі. У нього це погано виходило, він швидко втомлювався і засинав, падаючи на бік, як підкошений.
Я годувала його з руки вареною куркою, яйцем, м’ясом. Поїла з піпетки водою і молоком. По крихтах, по крапельках.
* * *
На четверту добу чоловік запік осетрину з молодою картоплею в сметані. Сказати, що це було смачно – не сказати нічого.
Порція на моїй тарілці була величезною. Я насолоджувалася розкішною вечерею, коробка з кошеням як і раніше стояла поруч зі мною на кухонному столі.
Я не помітила, як впустила вилку, ніж, не помітила, як заснула, поклавши голову на серветку близько тарілки.
Прокинулася я від гучного плямкання. Воно лунало прямо над моїм вухом. Розплющивши очі, я побачила свого кошеня в моїй тарілці з осетриною. Він, твердо стоячи усіма чотирма лапами по шию в сметані і з петрушкою на хвості, з жадібністю їв мою рибу і не звертав на мене жодної уваги.
* * *
Ще через тиждень кошеня бігало по будинку і намагалосч грати з усім, що потрапляло йому на шляху.
Я помітила, що його пузо роздуло і дзвеніло, як м’яч. В інтернеті я прочитала, що роздутий живіт міг бути ознакою вірусного асциту.
Я повезла кошеня в клініку. Той же лікар, що приїжджав до нас додому, не повірив своїм очам: – Це той самий кіт? Не може бути! Асцит? Та який там асцит! Ви перегодували його! Він же ледве стрибає від обжерливості!
Вчора моєму коту Денні виповнилося вісім років. Він не зовсім здоровий – у нього вроджений порок серця. Він не може довго бігати і багато грати.
Але це дивно розумна, добра, тактовна і інтелігентна тварина – поступлива і не примхлива. Він не дере меблі і стіни. Він не вибагливий у їжі і обожнює гостей – усіх без розбору. Коли незнайома людина приходить до нас в будинок, Денні встає на задні лапи, допитливо вдивляється гостю в обличчя, а потім чекає, коли гість сяде за стіл і можна буде стрибнути до нього на коліна. З чоловіками він поводиться стримано і шанобливо, а ось жінок намагається умити: намагається злизати помаду з губ, рум’яна зі щік і туш з вій.
А ще він любить мою шкатулку з біжутерією. Варто мені її відкрити, як Денні намагається схопити зубами перші-ліпші намиста і потягнути їх до себе в затишний куточок.
Ви поважаєте цю жінку за те, що вона не здалася і не покинула кошеня напризволяще?
