Марія присіла на лавочку і почала нехотячи згадувати своє життя, дитинство та рідну бабусю. Бабусі не стало декілька місяців тому. Марія пригадала, як було весело, коли вони у двох з бабусею збирали ягоди та гриби в лісі біля їх хатинки. Потім дівчина згадала, як вона з сумом проводжала свого коханого в армію. А потім від знайомих дізналася, що той вирішив одружитися з зовсім іншою дівчиною. Бабуся лише сиділа та зі смутком повторювала:
– Не потрібно проливати сльози. Значить, твій Михайло – точно не подарований тобі долею.
– А ти щиро була закохана у дідуся?
– Якщо чесно, то я ніколи не любила твого дідуся. Напевне, я була з ним, бо щиро його поважала та цінувала. Все своє свідоме життя я мала в серці зовсім іншу людину.
– А чому ж тоді ти не вийшла за нього заміж?
– Мій батько мав свої погляди на дану ситуацію. Він сказав, що Євген – парубок з міста та з достатньо заможної сім’ї, а мною він лише побавитися та згодом покине. Тоді, я повірила своєму батькові та не стала боротися за своє щастя. Але Євген залишив для мене колись цінний подарунок – колечко, яке я все життя берегла як зіницю ока. Я зараз тобі його покажу, а раптом воно тобі принесе удачу?
Бабуся принесла невеличку металеву скриньку та дістала звідтам красиве колечко з акуратним синім камінцем. Марії сподобалася прикраса, тому вона почала носити колечко щодня. Згодом бабусі не стало, а Марія не роздумуючи вирішила виконати бабусину мрію – стати вчителем.
Якраз сьогодні Марія їхала до міста. Там вона почала орендувати собі невеличку кімнату та стала плідно готуватися до іспитів. Сусіди по комунальній квартирі у неї попалися нікудишні. Щодня вони влаштовували гучні вечірки. Перших два іспити Марія здала на відмінно, а ось до останнього вона взагалі не мала можливості грунтовно підготуватися, а все через шумних сусідів. Як наслідок – третій іспит вона не здала. Але Марія була не з тих дівчат, яка опускає руки, тому вона вирішила зайти до ректора.
– Євген Степанович! Чи могли б ви мені приділити одну хвилинку вашої уваги? Через деякі обставини, я не мала можливості добре підготуватися до іспитів, тому літературу я провалила. Але я її справді дуже люблю, навіть час від часу пишу вірші. Можете ознайомитися з моїми роботами.
Марія сором’язливо простягнула ректору зошит зі своїми віршами. Він поглянув на них і промовив:
– Дуже цікава у вас манера написання віршів. У вас талант. Гаразд, я вам дозволяю ще раз перездати іспит.
І тут несподівано погляд ректора мимоволі зупинився на кільці, яке було у дівчинки на пальці.
– А де ви взяли дане колечко?
– Приблизно пів року тому, мені подарувала його покійна бабуся.
– Чи дозволите ви мені глянути на нього ближче?
Марія без особливих думок зняла колечко з пальця та простягнула його ректору.
Він уважно розглянув колечко і почервонів.
– Вашу покійну бабусю часом не Катею звали?
– Так, тепер все стало на свої місця. Ви той самий Євген, любов до якого моя бабуся трепетно зберігала протягом всього свого життя. Вона розповіла мені про те, що була молода і беззаперечно послухала свого батька.
– А де зараз твої батьки?
– Вони загинули ще давно, коли мені виповнилося всього 5 років. Все життя мене виховувала бабуся, але вона теж нещодавно померла.
– Я зрозумів. А де ти проживаєш зараз?
– Я знімаю невеличку кімнату в комуналці. Сусіди дуже галасливі попалися мені, тому я не змогла сконцентруватися та ретельно підготуватися.
– Забирай свої речі з цієї кімнати, тепер ти будеш жити у мене. Після Каті, я так і не зміг собі знайти пару. Все життя я ходив з думкою про твою бабусю. Я проживаю один, в трикімнатній квартирі. Я впевнений, що твоя бабуся була б дуже рада, що ми з тобою познайомилися. Тепер все буде добре, – промовив Євген Степанович і щиро усміхнувся Марії.
А ви вірите в долю?
