Того ранку я їхав машиною на роботу. Традиційно в центрі були затори. Весна, тепло, вікна опущені. У сусідній машині за кермом я побачив брюнетку. Їй на вигляд було років 30.
Раптом їй хтось подзвонив, а я сам того не очікуючи, почув усю її розмову:
– Привіт, сонце! Що сталося? Як зламав? Дуже болить? Скажи адрес лікарні я скоро до тебе приїду!
За якусь мить вона поправила своє волосся і витерла з очей сльози.
– Тобі зараз накладатимуть гіпс? Потерпи трішки, я знаю, що не приємно! Ти сильний! Я зараз відпрошуся з роботи й одразу до тебе! Бідолаха моя. Цілую, тримайся! Та який город, нікуди він не дінеться! Потім батькам допоможу, головне, щоб з тобою все було добре! Все, я скоро буду!
Вона закінчила цю розмову й одразу набрала ще когось.
– Алло! Мам, мій дебіл руку зламав, уявляєш? Я теж подумала, що це через город, сильний помічник знайшовся. Але ви там дуже не робіть все. Як гіпси знімуть, то його робота не омине! Я що роблю? Та в заторі, хочу заїхати до Людки, вона за День народження виставлятиме, а потім в лікарню до того козла безголового! І не кажи! Ну все, бувай!
Я ще подібного не чув. Сказати, що мене ця жінка здивувала – це нічого не сказати. У мене лише одне питання: то він сонечко чи козел? І навіщо тоді вона продовжує з ним стосунки?
Ви думаєте – це нормально?
