Я зайшов на кухню — і перше, що побачив, було моє новеньке біле підвіконня… вкрите попелом. На плиті шипіли котлети, у мийці стояли наші чашки з ранкової кави, телевізор ревів так, ніби в нас не квартира, а зупинка з базаром. А на дивані, під моїм пледом, розвалилася чужа жінка й солодко спала, не знімаючи навіть куртки.
Маринка мовчки поставила пакети з продуктами на підлогу. Подивилася на мене — і тільки ледь підняла брови, ніби питала: “Ти це бачиш? Бо я вже не вірю.”
Я підійшов до балкона, відчинив двері, щоб випустити тютюновий дух. Холод з вулиці різанув щоки — аж легше стало. Але вдома все одно смерділо так, ніби хтось топив цигарками нашу мрію.
Ця мрія коштувала нам кількох років життя.
Ми з Маринкою приїхали у Львів із двох різних сіл, познайомилися на першому курсі, сиділи в одній групі: вона завжди мала акуратний конспект, а я завжди позичав ручку, бо “десь подів”. Після магістратури — розпис, невеличке весілля, два столи й три тости, але ми були такі щасливі, ніби нам подарували цілий світ.
Світ почався з орендованих квартир. П’ять поверхів без ліфта, потім кімната зі стіною, що була тонша за нашу терплячість, потім “євроремонт”, де все відвалювалося, якщо доторкнутися. Ми переносили пакети, коробки, каструлі, і кожного разу Маринка обережно загортала в рушник свою лампу для манікюру — наче то була святиня.
Бо вона не “просто працювала”. Вона вчилася вечорами, бігала на курси майстра манікюру, потім стояла в салоні по графіку, а на вихідних садила сусідок і подруг у нашій зйомній кухні, де стіл гойдався, як човен. Я бачив її руки: у мозолях від пилочки, у кремі, у втомі.
Я теж не сидів. Після основної роботи — таксі. Особливо ночами. Особливо на свята. Коли весь Львів сміється, піднімає келихи й цілується під салютом, я крутив кермо й рахував, скільки ще потрібно до першого внеску. Маринка писала мені: “Ти де?” А я відповідав: “Ще одне замовлення і додому.” І те “ще одне” тривало до четвертої ранку.
Через три роки ми вперше сказали вголос: “Ми можемо.” Обрали новобудову — простору, світлу, з парком неподалік. Вісімдесят квадратів, які здавалися нам не просто метрами, а доказом, що ми не дарма так жили. Потім був ремонт — ще один марафон: кредит, позичені гроші, списки покупок, розпродажі, “беремо дешевше, але якісне”, “давай поки без люстри, переживемо”.
Коли ми нарешті занесли останню коробку — Маринка сіла на підлогу в коридорі, спиною до стіни, і засміялася. Просто так, від втоми. Я відкрив вікно — запах свіжої фарби змішався з весною. Ми стояли посеред голої кімнати і говорили пошепки, наче боялися злякати це щастя.
На новосілля друзі принесли все, що люди несуть у “перше своє”: келихи, посуд, скатертину, вазони, навіть якусь статуетку ангела. Маринка повісила наші весільні фото — акуратно, рівно, міряла лінійкою. Вона любила, коли вдома “правильно”.
Ми ще не встигли звикнути до того, що ключі в кишені — наші, як пролунав дзвінок від тещі.
— Доню, слухай… — голос Валентини Михайлівни був солодкий, як варення. — Тут до Львова має приїхати одна родичка. На зуби. Треба її підтримати.
Я стояв біля стіни й дивився на нові шпалери, ніби вони могли мені підказати відповідь.
— Підтримати — це як? — обережно перепитала Маринка.
— Та просто… хай у вас кілька днів поживе. Вона людина проста. Село. Не буде проблем.
“Кілька днів” прозвучало так, ніби то не прохання, а вже рішення. Я взяв телефон у Маринки й спитав прямо:
— А готель?
— Та який готель! — образа в голосі стала твердою. — Вона мені колись помогла. Маю віддячити. Не чужа ж.
Маринка ковзнула поглядом по мені — і я зрозумів: якщо я зараз влаштую скандал, то цей скандал залишиться плямою на нашому новому домі. Я видихнув і сказав:
— Добре. Нехай приїжджає. Кілька днів.
Вона приїхала в понеділок зранку. Ми з Маринкою вийшли до зупинки. Жінка була з валізою, яка виглядала так, ніби об’їздила всі базари області, і з пакетом, з якого стирчав батон.
Вона глянула на нас, як на касирів, що мають швидко пробити товар.
— То ви? — сказала.
Не “добрий день”. Не “дякую”. Просто: “То ви?”
У ліфті вона вже встигла провести інспекцію нашої квартири ще до того, як зайшла.
— Ой, білі стіни… як у лікарні, — кинула, стягуючи взуття не туди, куди просили. — Хто таке робить?
Маринка мовчки взяла її черевики й поставила на килимок. Без слова. Але щелепа в неї стиснулася так, що я почув це в тиші.
Тітка, навіть не спитавши, пройшла на кухню, сіла, потім різко встала.
— О, і це що? — ткнула пальцем у робот-пилосос. — Та ви шо, панство? Жінка в тебе що, без рук?
Я зробив вигляд, що не почув. Бо якщо відповім — вибухне.
Вибухнуло ввечері, коли я зайшов на кухню й побачив, що вона курить просто під витяжкою, ніби так і треба.
— Перепрошую, у нас не курять, — сказав я тихо. — Можна на балкон.
Вона затягнулася повільно, глянула на мене поверх диму — так, ніби я їй у борщ плюнув.
— Та що ти мені розказуєш, — відрізала. — У вас тут як у музеї, аж дихати страшно.
Маринка тоді просто взяла зі столу попільничку (яку ми взагалі не знали, звідки вона взялася) і мовчки винесла на балкон. Без коментарів. Вона, коли злилася, ставала надто акуратною.
Наступного ранку тітка розбудила нас стуком у двері спальні.
— А де у вас та кавова штука? — голосно. — Зробіть мені кави. І підвезіть мене до стоматолога.
Я сів на ліжку, ще не розплющивши нормально очей.
— Там є інструкція, — сказав я. — А до стоматолога пряма маршрутка.
— Та я ж не знаю міста! Я заблукаю! — і так це сказала, ніби то не її проблема, а наш злочин.
Маринка натягнула халат, зайшла на кухню, мовчки натиснула кнопки, поставила чашку перед гостею. Тітка навіть не глянула на неї. Пила, як у кафе.
Я підвіз. Потім чекав у машині. Потім підвіз назад. І так — ще раз. Бо “ой, я не певна, що той лікар добре зробив, треба переробити” і “ой, я боюся сама”.
Ввечері, коли Маринка мила ванну після тітки, яка лишила на бортику недопалок (я досі не розумію — як), Маринка просто сказала:
— Вона не “кілька днів”. Вона вже тут, як вдома.
Я відповів:
— Завтра подзвоню мамі… тобто тещі. Поясню.
— Не треба. — Маринка витерла руки рушником так різко, що тканина тріснула по швах. — Вона скаже: “терпи”.
На третій день тітка почала пересувати наші речі. Спочатку “для зручності” переставила вазон. Потім “бо так гарніше” посунула фото з нашого весілля — і кут рамки тріснув об стіну.
— Та то нічого, — кинула вона. — Купите нове. У вас же квартира своя, багаті.
Я підняв ту рамку і відчув, як щось всередині клацнуло. Не голосно. Просто безповоротно.
На четвертий день вона заявила, що “маршруток додому нема”, хоча на автостанції вони стояли в ряд.
На п’ятий — що “трохи піднявся тиск, я не поїду”.
На шостий — що “ще один зуб болить”.
І от сьомого дня ми повернулися з роботи. Та сама картина: котлети, дим, гучний телевізор, чужі ноги на нашому дивані.
Маринка не зайшла далі коридору. Зняла куртку й залишила її на підлозі. Ніколи так не робила. Я зрозумів: якщо зараз я не зроблю щось, то ми зламаємося не через кредит і не через нічні зміни — а через людину, яка прийшла “на кілька днів”.
Я пройшов у спальню, дістав з шафи валізу. Потім — другу. Відкрив шафку в коридорі, де тітка складувала свої пакети. Почав складати її речі. Швидко, без злості — як на роботі, коли треба закінчити зміну.
Маринка стояла в дверях і дивилася. Не допомагала. Не заважала.
Я підійшов до дивана, торкнувся її плеча.
— Пані… — сказав я рівно. — Пора збиратися. Ми вам купили квиток. Останнє місце. Автобус скоро.
Вона підняла голову, кліпнула, ніби не одразу зрозуміла, що це не жарт.
— Та я… я ще… — почала вона тягнути.
Я вже тримав валізу за ручку.
— Зараз. Ми відвеземо. Бо пізно буде.
Вона встала, похитуючись від сну, і раптом стала голосною:
— Та ви що, ви мене виганяєте?!
Маринка не сказала ані слова. Просто взяла зі столу її пачку цигарок, поклала зверху на валізу — як ставлять крапку.
На вокзалі тітка ще пробувала “передумати”.
— Може, я завтра… Може, я ще раз…
Я вже стояв біля дверей автобуса. Подав водієві квиток. Підняв валізу. Поставив на сходинку.
— Проходьте, — сказав я так, як кажуть пасажирам, коли черга.
Вона зайшла. Сіла. Дивилася у вікно з таким виразом, ніби ми її пограбували. Я не помахав. Просто розвернувся й пішов до машини.
Додому ми їхали мовчки. Маринка дивилася прямо перед собою. На світлофорах стискала ремінець сумки так, що він скрипів.
Того ж вечора задзвонив телефон. Валентина Михайлівна.
Маринка увімкнула гучний зв’язок і поклала телефон на стіл, ніби боялася тримати в руках.
— То як ви могли?! — голос тещі різав, як ножем по склу. — У вас совісті нема! Нінка дзвонила, плаче! Каже, її, як собаку, виставили!
Я взяв слухавку й не сів. Стояв біля нашої стіни з весільними фото — вже без тріснутої рамки, Маринка зняла її і сховала.
— Валентино Михайлівно, — сказав я тихо. — Вона курила в нас на кухні. Командувала. Жила тиждень і не збиралась їхати. Це наш дім.
— Ваш, ваш… — теща аж задихнулася від обурення. — То ви тепер панами стали? Квартиру купили — і все, людей не бачите?
Маринка повільно підійшла до столу. Взяла телефон. Не кинула, не грюкнула — просто натиснула кнопку завершення виклику. Так, ніби вимкнула непотрібний шум.
Потім вона відкрила вікно на кухні. Викинула у смітник попільничку, яку тітка звідкись “принесла”. Налляла води в чайник. Поставила на плиту. Дістала з шафи дві наші улюблені чашки — чисті, цілі — і поставила поряд.
Я сів за стіл, уперше за тиждень відчувши, що можна дихати.
Маринка витерла підвіконня губкою, довго, ретельно, доки біла поверхня знову стала білою. Потім поклала губку на край мийки, глянула на двері й тихо повернула ключ у замку на два оберти.
І в квартирі нарешті стало чути тільки чайник.
