Я саме затягував останній болт на «Шкоді», коли телефон завібрував так, ніби в кишені хтось сердито стукав кулаком. На екрані — «Василина Петрівна». Я витер руки об ганчірку, глянув на годинник: майстерня гуде, хлопці кричать один одному через підйомник, клієнт вже третій раз визирає у ворота. Я все одно взяв слухавку.
— Зятю, слухай уважно, — її голос був рівний, як лезо. — Я вирішила, що ти мені подаруєш.
Я присів на край ящика з інструментами, щоб не відповісти різко. — Кажіть.
— Телевізор. Плазму. На кухню. Я вже вибрала модель. Там акція, але недовго, — і вона назвала суму так, ніби читала ціну на батон.
У мене на секунду потемніло перед очима від шуму й втоми. Я повів плечем, ніби могло злізти напруження. — Василино Петрівно… я вам думав халат теплий… рушники… щось таке…
— Халат? — вона встигла видихнути це слово так, ніби я запропонував їй обгортку від цукерки. — Ти серйозно зараз?
Я відвів телефон трохи від вуха, бо голос став гучнішим. Десь позаду майстер спустив машину з підйомника, метал дзенькнув, і мені здалося, що це дзенькнуло всередині.
— Слухайте, — я заговорив тихіше, щоб не зірватися. — У нас троє дітей. Марія вдома з дівчатами, їм тільки два. На продукти вистачає, але ми ж…
— Ой, не починай, — перебила вона. — У вас нормальна квартира. Ви не босі й не голі. А в мене телевізор зламався. Я на кухні що, в стіну маю дивитися?
Я проковтнув слова, які лізли на язик. Поряд клієнт кашлянув, натякаючи на себе. Я розвернувся спиною до воріт і зробив крок у кут, де пахло маслом і холодним залізом.
— Василино Петрівно, — я намагався тримати голос рівним, — це дорога річ. Зараз світло то є, то нема. Плазма ж бере багато… та й кріплення, установка…
— То ти ще й рахувати мені будеш, скільки воно бере? — її голос піднявся ще на щабель. — Тобі для рідної людини шкода? Скажи прямо.
Я стискав телефон так, що пластик рипів. — Мені не шкода. Я просто не витягну. Я ж не один живу.
Пауза була коротка, але в ній вона встигла подумки поставити мені оцінку — і вона мені не сподобалась.
— Знаєш що, — сказала вона холодно, — я і не дивуюся. Марійка собі чоловіка вибрала… Такий… економний. Занадто.
У мене під лопатками стало гаряче. Не від сорому — від злості. Я дивився на чорний слід від шин на бетоні, ніби там була відповідь.
— Я вам передзвоню пізніше, — видихнув я, бо ще слово — і я б сказав те, чого не пробачають.
— Не треба. Я вже все зрозуміла, — і вона поклала слухавку так, ніби зачинила переді мною двері.
Я повернувся до клієнта з усмішкою, яку відчував щоками, як чужу. Руки працювали самі: ключі, гайки, перевірка. А всередині, як той двигун із поганим запалюванням, все смикалося й не хотіло рівно працювати.
Ввечері в під’їзді пахло мандаринами і мокрим одягом. Я піднімався сходами й чув, як у нас за дверима хтось сміється — Павлик. Він сміявся так щиро, що я на секунду забув про дзвінок.
Дома було тепло. На кухні Марія мішала кашу, а Ліда й Ліза тягнули її за халат і щось белькотіли, показуючи на коробку з іграшками. Павлик сидів на підлозі й крутив у руках пульт від машинки, яку я сховав у шафі до свята — він десь його знайшов і тепер “тренувався”.
— Ти якийсь… кам’яний, — Марія глянула на мене не впритул, а боком, як дивляться на людину, яку бояться зачепити одним словом.
Я зняв куртку, повісив рівно, навіть занадто рівно. — Дзвонила твоя мама.
Марія не зупинила ложку, але рука трохи сповільнилася. — І?
— Хоче плазму. На кухню.
Ліда пискнула й засміялася, бо я ненароком наступив на її м’якого зайця. Я підняв іграшку, поставив на стілець, ніби вибачаючись перед дитиною за чужі дорослі розмови.
Марія поставила каструлю, витерла руки об рушник. — Вона тобі так і сказала?
— Так. І ще… — я ковтнув, — назвала мене скупим. І сказала, що шкодує, що ти…
Марія різко взяла тарілки з сушарки. Взяла одну — дзеньк. Другу — дзеньк. Склалося враження, що якщо вона візьме третю так само, то вона трісне.
— Не договорюй, — сказала вона. — Я знаю, що вона сказала.
Павлик підняв голову. — Мама сварилась?
Марія одразу присіла біля нього й пригладила волосся. — Ні, сонечко. Мама не сварилась. Мама просто… втомилась.
Вона встала, подивилася на мене. — Я можу взяти кредит. Дрібний. На кілька місяців. Щоб вона відчепилась.
У мене аж щелепа напружилась. — Ні.
— Чому “ні”? — Марія сказала це тихо, але в її “тихо” було щось гостре. — Ти хочеш, щоб вона мені кожен день дзвонила й капала? Щоб на свята вона сиділа з ображеним лицем і при дітях кидала фрази?
Я не відповів одразу. Підійшов до шафи, відкрив дверцята. Там стояли пакети з подарунками: сукня для Марії, машинка для Павлика, дві ляльки з візочками. Поруч — пакунок для моїх батьків: теплі светри й капці, які я вибирав довго, щоб не натирали.
— Оце я купив, — сказав я, не обертаючись. — Це я витягнув. Я хотів, щоб у нас було свято. А кредит… — я закрив шафу, — це буде не свято. Це буде петля на шию. Нам і так треба дожити до кінця місяця, а потім садок, потім комуналка…
Марія сперлася на стіл. Вона не плакала — вона мовчала. Але в цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах. Вона погладила Лізу по спині, і та пригорнулась до її ноги.
— Може, — Марія вимовила повільно, — може, ти поговориш з Дімою? Він же її син.
Я кивнув. Це було легше, ніж сваритися з нею.
Я вийшов у коридор і набрав Дмитра. Той відповів не одразу, ніби теж тягнув час.
— Привіт, Діма. Це я. Слухай… мама твоя… телевізор хоче. Дорого. Може, скинемось? Хоч по половині?
На тому кінці було чути телевізор — старий, хрипкий звук новин. І щось ще — як він важко видихнув, ніби йому теж не хотілося в цю розмову.
— Не можу, — сказав він нарешті. — В мене кредит за холодильник. І ще… робота не дуже. Я сам на нулі.
— Ясно, — відповів я. І більше нічого. Бо що тут скажеш? Він не винен, що в нас у всіх “нуль” по-різному болить.
Коли я повернувся на кухню, Марія вже розкладала їжу дітям. Павлик тихо катав по підлозі свою уявну машинку — без самої машинки, тільки руками. Марія підняла на мене очі: “Ну?”
Я похитав головою.
Вона кивнула так, ніби цього й чекала. Потім підійшла до холодильника, відкрила, постояла секунду, ніби там могли лежати відповіді, закрила. Взяла телефон, не дивлячись на мене, і вийшла в кімнату.
Я чув тільки її кроки й як клацнув замок на балконних дверях. Вона завжди йшла на балкон, коли хотіла сказати щось, що не можна говорити при дітях.
Через кілька хвилин вона повернулась. Очі сухі. Телефон у руці. Вона поклала його на стіл екраном вниз.
— Я їй написала, — сказала Марія. — Не дзвони. На свята прийдемо. Але телевізор… не буде.
Від цих слів у мене ніби щось відпустило — не радість, а просто мотузка стала трохи слабшою. Я підійшов до неї, хотів обійняти, але вона зробила крок, щоб взяти Ліду на руки. Ліда одразу обняла її за шию так міцно, ніби відчувала, що маму зараз треба тримати.
Телефон на столі здригнувся. Раз. Другий. Третій.
Марія не рухалась. Я теж.
Тоді я взяв той телефон, підняв, побачив на екрані: «Мама».
І просто вимкнув звук. Поклав назад. Повільно, акуратно — ніби то була не техніка, а щось крихке, що може розлетітися від одного дотику.
Павлик підповз ближче, ліг грудьми на килим і прошепотів, ніби це таємниця: — Тату, а можна я свою машинку бабусі дам? Щоб у неї теж було.
Я сів поруч із ним на підлогу. Провів пальцем по його потилиці, де волосся стирчало після сну. — Нехай поки полежить, — сказав я.
А на кухні, під тихе цокання годинника, Марія розгладила на столі серветку з ялинками — так рівно, ніби від цього залежало, чи буде в нас у цьому домі тиша хоча б до ранку.
