«Ну що вона весь час крутиться перед дзеркалом? – з досадою думала Людмила, дивлячись на свою восьмирічну дочку Оксану. – Бач милується! Волосся розпатлане, на щоках бруд, плаття все в плямах. Адже тільки вчора чисте дала! Не напасешся на неї!». У Людмили аж сльози на очі навернулися. Працюєш цілий день як проклята і додому прийдеш – спокою немає.
– Ти чому посуду не вимила? – ледве стримуючи себе, запитала вона. Оксана злякано відскочила від дзеркала. Я зараз! – і кинулася в кухню. А уроки? – підозріло запитала Людмила. – Уроки зробила? Оксана опустила голову. – Чим ти займалася цілий день? – переповнена від злості, запитала Людмила. – Я тебе питаю? Вона оглянула кімнату.
– Чому форму не повісила на місце? Дочка схопила шкільне плаття і квапливо почала розправляти його на плічках.
– Коли ти навчишся ліжко заправляти? – мстиво запитала Людмила, вказуючи на ковдру, яка здибилася горою. – Тобі все немає коли! Дурня клеїти цілими днями – будь ласка, а матері допомогти – часу немає. Хоч би за собою стежила! Подивися, на кого ти схожа! Дивитися боляче! Іди вмийся негайно!
Перша сльоза скотилася по щоці у Оксани. – Це ти можеш! – вибухнула Людмила. – Для цього великого розуму не треба! Поплакати найлегше. Ти поревеш, а я все за тебе зроблю, так чи що? Оксанка почала ревіти в голос. – Припини негайно! – Не виводь мене! Плач ще більше посилився.
– Я кому сказала – припини! – кричала Людмила, вже не турбуючись про те, що почують сусіди. – Це мені ревіти треба, а не тобі. Перестань! Щоб я цього більше не чула! Людмила зціпила зуби і постаралася взяти себе в руки. Немає часу сьогодні вихованням займатися.
Спеціально відпросилася раніше з роботи, щоб зводити дочку в поліклініку і взяти довідку для санаторію. «Господи, яка я нещасна! – зі сльозами подумала Людмила. – дочка якась недолуга зростає. У всіх діти як діти, а тут». Оксанка ревіла, розтираючи пальцями сльози по щоках.
– Доню, – сказала Людмила, щосили стримуючи себе, – перестань плакати, йди швиденько вмийся, переберися, зараз підемо в лікарню. Оксанка як по команді замовкла і кинулася в ванну, а Людмила забігала по кімнаті, збираючи і пхаючи по кутах розкидані ганчірки, іграшки, книжки. «Все витягне! – з наростаючим роздратуванням думала вона. – Нечупара! Прибирати, прибирати, а все без толку.
Цілий день крутишся як заведена, нічого в житті не бачиш. Адже тільки для неї і живеш, тільки для неї, і ніякого розуміння, ніякої вдячності … »
– Мама, мам, – Оксанка, вже вмита, з блискучими очима і мокрим чубчиком, смикала її за рукав, – мам, а що мені одягнути?
– Ти що, не бачиш, що мати зайнята? – гаркнула Людмила. – За тобою прибираю! Оксанка знову скривилася, з очей покотилися сльози, але Людмила вже не могла зупинитися. – Ніби й не знаєш, що тобі одягнути! Обов’язково мати потрібно смикати. Он, все в шафі перед твоїми очима!
Оксанка розтягувала губи, намагаючись не плакати, але сльози все одно текли не перестаючи. Людмила вже махнула на неї рукою – нехай реве, марно щось говорити, тільки нерви псувати. Кіпула їй плаття, сама причесалася абияк і скоріше в лікарню, до кінця прийому всього година залишилася. Оксанка йшла, низько схиливши голову, упершись підборіддям у груди, з носа капали сльози, і вона раз у раз висувала язик, облизуючи їх. Людмила вся кипіла від роздратування.
Господи, сором який! Виє, губи розпустила, ніс розпух, а йде-то як, нога за ногу заплітається. – Ти як ходиш? – не витримала вона. – Ти можеш йти нормально? Голову випрями, живіт підбери! Руками не розмахуй! Що ти ногами човгаєш, як стара? Взуття не тебе не напасешся! Оксанка, замість того, щоб йти як їй веліли, заплакала навзрид і зовсім зігнулася гачком. Людмилу аж затрясло.
– Ти можеш не ревіти хоч п’ять хвилин? – Ти можеш вислухати, що тобі мати каже? Головне, все, все їй в жертву принесла – і особисте життя, і роботу, все! Хіба б вона сиділа в цій богадільні, якби не Оксанка? Які перспективи у неї були в управлінні! І все довелося кинути.
Там відрядження, там виїзні наради – хіба це можливо, коли у тебе дитина на руках? Зайнята своїми думками, вона зовсім перестала звертати увагу на дочку. Та йшла, розмахуючи руками, і щось наспівувала собі під ніс. Десь уже в калюжу встигла влізти. Туфлі брудні, колготки забризкала, шнурок розв’язався, волочиться по землі … – Ти що, не бачиш, що в тебе шнурок розв’язався? – накинулася на неї Людмила. – Зав’яжи негайно!
Оксанка присіла навпочіпки і почала возитися зі шнурком. Поділ сукні звісився в калюжу. – Все, – тремтячими губами промовила Людмила, – в такому вигляді я з тобою нікуди не піду. Негайно повертаємося додому!
– Мамочко, – зайшлася в плачі Оксанка, – матуся, я більше не буду. Ніколи більше не буду, пробач!
– Що ти не будеш? Що? – тихо і зло запитала Людмила.
– Нічого не буду! Підемо, матуся, підемо! Підемо в лікарню!
– Що ти кричиш дурним голосом? Припини мене тягнути за руку! Люди дивляться.
Решту шляху йшли мовчки. Людмила похмуро думала про те, що на сьогодні знову гора прання, що Оксанка буде до дванадцятої сидіти з уроками, а значить, знову сльози, істерика. Господи, де взяти сил, де набратися терпіння? У поліклініці народу вже не було, тільки двоє людей сиділи в кабінет до дільничного лікаря – бабуся з онуком і молодий татусь з однорічною дочкою на руках. Татусь безглуздого забавляв свій скарб, а бабуся почала з ходу легко і нудно розповідати про хвороби онука, про те, що він виріс у неї на руках, що батьки ним зовсім не займаються, що мати дні і ночі на роботі, і так далі, в тому ж дусі.
Людмила несхвально слухала і думала, що вона, слава богу, обійшлося без бабок. І без батька, між іншим, теж, додала подумки, з роздратуванням дивлячись на щасливе обличчя молодого татуся. Миколка теж все зворушувався, бувало: «Ах, у неї зубки прорізалися! Ах, вона сказала «тато»! Ти послухай, Людмилка, як вона смішно говорить «тато»!» Де він тепер, Миколка?
А Оксанка, між іншим, вся в нього. І брови густі, і вії довгі, і ніс кирпатий. Кажуть, щаслива буде, якщо в батька. Дай бог хоч їй бути щасливою! Людмила глянула на дочку – Господи, що за поза! Ноги розставила в різні боки, сукня задерлася, вся згорбилась, рота роззявила – слухає, що бабка розповідає. – Ти як сидиш? – лагідним голосом сказала Людмила. Вона завжди намагалася стримуватися на людях. Оксанка здригнулася, ноги зрушила, випросталася, підібралася. Ось так, – ласкаво посміхнулася їй Людмила.
Бабка схвально закивала головою і почала нескінченну розмову про те, як треба виховувати дітей, але тут, на щастя, її запросили в кабінет, і тема себе вичерпала. Молодий татусь з посмішкою подивився на Оксанку і сказав:
– Невже і моя коли-небудь такою стане?
– Стане, стане, можете не сумніватися, – жовчно відповіла Людмила.
– Прямо не віриться, – зітхнув тато.
– Вашій скільки?
– Вісім.
– А моїй рік і два місяці. Уже говорить. Слів двадцять, напевно. Правда, добре для її віку?
– Угу, – з кривою посмішкою підтвердила Людмила. Вийшла бабця, тягнучи за руку ревучого онука.
Татусь підхопив своє чадо і пірнув в кабінет. Людмила з Оксанкою залишилися одні в коридорі.
– Витри ніс, підтягни колготки і причепурися, – автоматично сказала Людмила. Не минуло й двох хвилин, як чоловік вибіг з кабінету, помахуючи довідкою.
– Порядок! З наступного тижня в ясла! – і підморгнув Оксанці.
– Щасливо, тезка!
– Ну, хто там ще? – втомлено запитала лікар, подивившись на годинник.
– Останні? Що у вас? Людмила в двох словах пояснила ситуацію. Лікар погортала картку Оксани, зітхнула і, ні слова не кажучи, виписала довідку в санаторій.
– Лікуйтеся, – сказала вона, – і не хворійте більше.
Було вже темно, коли поверталися додому. Людмила міцно стискала в руці м’яку долоньку дочки, що крокувала широко, поспішала – вдома справ сила-силенна. Оксанка підстрибом дріботіла слідом. У калюжах плавало, розчиняючись, жовте світло ліхтарів, метушливі тіні то забігали вперед, то тяглися за спиною, немов вічні невідчепні турботи, від яких нікуди не сховаєшся. Вдома на швидку руку приготувала вечерю, наспіх поїли. Оксанка кинулась мити посуд, але Людмила рукою махнула. – Уроки йди роби!
Перемила посуд, прибрала на кухні, взялася за прання. Оксанка з’явилася на порозі з зошитом в руках:
– Мам, перевір твір.
– Потім, – буркнула Людмила, – бачиш, зайнята. Поклади зошит і лягай спати.
Пізно ввечері, переробивши всі справи, згадала про твір, взяла зошит. «Моя сім’я» – було виведено невпевненим, але старанним почерком. «Господи, ну навіщо дітям такі теми давати?» – болісно скривилася Людмила. «У моїй родині двоє людей, моя мама і я. Мою маму звати Людмила Іванівна. Вона дуже добра. Вона багато працює і дуже втомлюється.
Я дуже люблю мою маму, і вона мене теж любить … ». Все твір на пів сторінки. «Для другого класу нормально», – подумала Людмила, виправила деякі помилки і поклала зошит в портфель. Підійшла до Оксанки поправити ковдру – спить вона неспокійно і завжди розкривається уві сні.
Оксана сказала щось нерозбірливе і повернулася на інший бік. З-під вій виповзла невиплакана за день сльоза і скотилася, залишивши на щоці криву блискучу доріжку. Щемлива жалість до дочки раптом стиснула горло Людмилі.
Немов зламалася гребля, підмила її сльозами, і Людмила вся раптом ослабла, уткнулась головою в ковдру, під якою стислося в грудочку таке маленьке, таке беззахисне і тепле тільце доньки. «Оксаночка моя, – плакала Людмила, – за що я тебе весь час мучу? Що я тебе весь час смикаю? Погане у тебе мама, погань! Мене на гарматний постріл не можна до дітей підпускати. Я ж все життя тобі калічу.
Пробач мені, доню, пробач мені, рідна!» Людмила задихалася, давила пальцям сльози, що котилися по щоках, вона присягалася собі ніколи в житті більше не підвищувати на дочку голосу, не доводити до сліз, не робити щохвилини зауважень, бути спокійною, стриманою, доброзичливою.
«А в неділю, – схлипувала вона, – ми разом підемо кудись, в кіно або в парк, будемо цілий день розмовляти. Я ж ні про що з нею не говорю, тільки лаю весь час, лаю …»
Як ви вважаєте, жінка змінить своє ставлення до рідної доньки?
