Ми познайомилися з чоловіком в кафе, куди прийшли поїсти під час обідньої перерви.
Ми одразу сподобалися один одному, почали зустрічатися, а через рік одружилися. Я була неймовірно закохана та нетямилась від щастя.
Згодом я дізналася, що вагітна. Одразу поспішила розповісти свекрусі, але вона не поділяла зі мною щастя. Я старалася на це не звертати уваги, адже думка про те, що я стану мамою, мене переповнювала.
Вагітність пройшла добре, всі 9 місяців Віктор мене оберігав та ледь на руках не носив.
Пологи були дуже важкими, я промучилася цілу добу. Народилася моя донечка, маленьке наше щастя. Я не могла стримати сліз. Від сильної втоми я відразу заснула і прокинулася вже в палаті, коли увійшов лікар.
– Ми вас вітаємо з народженням донечки, але є одна проблема. У вашої дитини не лише пошкодження опорно-рухового апарату, а неминуча інвалідність. З такими дітьми важко, оскільки потрібно постійно проводити певні реабілітації. Я б радив вам написати відмову.
– Що ви таке кажете? Я ніколи не відмовлюся від донечки. Ультразвук нічого такого не показував, моя крихітка здорова.
– Такі ситуації трапляються. Краще подумайте над моїми словами, – з цими словами лікар вийшов з палати.
Я не вірила, що це трапилося зі мною. Перші хвилини я і слова не могла промовити, а згодом зателефонувала Віктору. В цей момент я чекала підтримки від коханої людини, але у відповідь було саме мовчання.
– Навіть не думай брати цю дитину додому, я тоді з тобою розлучуся. Мені каліка не потрібна!
Я почала плакати одразу в слухавку. Згодом мені прийшло повідомлення від свекрухи: «Ти спочатку народжувати навчися! А з цією, щоб у нас не з’являлася!». Це було справжнім знущанням з мене і моєї дитини. Я зрозуміла, що в моєму житті тепер більше нікого немає.
А про те, щоб прийняти пропозицію лікаря, мови не могло бути. Це моя дорога маленька дівчинка і я її люблю більше життя, незважаючи ні на що!
З пологового будинку мене забрала знайома, яка проживала сама. Моя Катя розвивалася звичайно, як і інші діти. Тільки була одна проблема: вона не могла сидіти та ходити.
Згодом я знайшла хорошого лікаря, який поставив мою дитину на ноги. Це все вимагало багато сил та терпіння. Роками ми лікувалися й моя донька зробила перші кроки.
Я дуже люблю свою донечку, і ще ні разу не пожалкувала про свій вибір. Я не уявляю без Каті свого життя.
Що ви думаєте з цього приводу?
