Я зняла з вішалки його куртку — мокру, з озерним запахом — і не повісила на місце. Поклала просто посеред кухонного столу, як чужу річ. У коридорі дзенькнули ключі, і Василь, ще не переступивши порога, голосно втягнув носом повітря, наче перевіряв, чи є вдома вечеря.
— Я голодний, — сказав він з порога так, ніби це було привітанням. — Ти картоплю поставила?
Я сиділа на табуретці в халаті, зі склянкою теплого чаю в руках. На лобі — волога серветка. В кімнаті було тихо, тільки годинник цокав так, що аж дратував.
— Ні, — відповіла я. — У мене температура.
Василь завмер на секунду. Потім повісив вудки в куток і пройшов у кухню, не дивлячись на мене. Поглядом ковзнув по каструлях — порожньо. По раковині — пара чашок. По столу — його куртка.
— А цілий день що робила? — голос у нього був рівний, буденний. Так само він колись питав: “Де квитанції?” або “Коли платити за газ?”
Я підняла на нього очі. І нічого не сказала. Бо якщо скажу — почнеться. А я вже не мала сил навіть на “почнеться”.
Він стягнув шапку, кинув її на стілець. Розстібнув чоботи, не присів, не спитав “як ти”, не торкнувся рукою. Просто пішов до холодильника, відчинив, подивився всередину й роздратовано грюкнув дверцятами.
— Я на морозі стояв, рибу тягнув, — видавив він. — Міг би хоч якусь їжу знайти.
Я поставила склянку на стіл так повільно, ніби боялась, що від різкого руху щось у мені трісне.
— Якщо воно “неважко”, — сказала я, ковтаючи сухість у горлі, — то зроби собі сам.
Він нарешті подивився прямо на мене. Не як на жінку. Як на працівницю, що порушила графік.
— То навіщо мені така… — він запнувся, ніби шукав слово, яке не звучало б занадто грубо, але все одно влучило б. — Така лінива?
Я не зойкнула, не заплакала. Мені раптом стало тихо всередині. Ніби хтось вимкнув мотор, який тридцять років гудів без зупинки.
— Завтра, — сказала я, — я піду і напишу заяву.
Він пирхнув — коротко, зверхньо. Так, як колись пирхав, коли я показувала нову сукню: мовляв, кому воно треба.
— Та ти що… — кинув він і вже потягнувся до шафки за чашкою. — Тобі п’ятдесят. Яке розлучення?
Я дивилась, як він дістає чашку. Як навіть не сполоснув її перед тим, як налити води. Як руки його впевнено роблять рухи: чайник, пакетик, ложка. Усе — як у себе вдома. Як у своєму житті. Ніби мене поряд немає.
І в ту мить я згадала, як колись, давно, я стояла перед дзеркалом із новою стрижкою. Волосся лягло гарно, я навіть помаду наважилась нанести — червону, не “на кожен день”. Вийшла до нього в кімнату, а він не відвів очей від телевізора.
— Ну як? — спитала я тоді, ще з усмішкою.
Він перевів погляд на секунду — не на мене, а повз мене.
— Нормально, — буркнув. — Не закривай екран.
Того вечора я просто пішла мити посуд. Так, як і завжди.
А “як завжди” у нас було просте: я приходжу з роботи — і починається друга зміна. Сміття. Підлога. Каструля. Прання. Праска. Шкільна форма — коли дівчата були малі. Черевички — напасти, щоб блищали. А Василь після заводу сідав на диван, відкривав пиво й вмикав футбол так голосно, ніби треба було перекричати всю мою метушню.
— Васю, перевір у дівчат таблицю множення, — просила я, витираючи руки об рушник.
— Та потім, — кидав він, не відриваючись від екрану.
— Їм завтра контрольна.
— Я і так батрачив, — розтягував слова, ніби підкреслював свою правоту. — Дай хоч дома відпочити. І що ти до мене з тими тарілками? Це не чоловіча справа.
Я тоді ковтала образу, бо “так у всіх”. Бо мій батько теж ніколи не мив посуд. Бо мама мовчала — і я теж мовчала. Бо треба було виростити дітей, заплатити, витягти, втримати.
І справді — зовні він був “золотий”. Не пив так, щоб валятись. Не бігав по бабах. Зарплату приносив. Дівчатам дав освіту, на весілля не шкодував. Похвалився перед людьми квартирами — мовляв, “от, я забезпечив”.
Сусіди казали: “Васька в тебе — чоловік як камінь. Руки золоті”. А я стояла поруч і кивала. Бо як пояснити людям, що камінь — холодний?
Коли дівчата підросли, стало легше лише на мить. Вони брали на себе частину дому, бо бачили, як я носилась. Одна винесе сміття, друга щось приготує, третього — не було, та й не треба. Василь так само сідав. Так само “втомився”. Так само “потім”.
Потім вони вийшли заміж. Дім спорожнів. І тиша, яка мала бути відпочинком, стала як луна. Бо тепер усе було чутно: як він відсуває стілець і залишає тарілку на столі. Як встав з ліжка — і навіть не заправив. Як пройшов коридором — і шкарпетки лишив “на хвилину”.
Я йшла з роботи повільніше. Сиділа на лавці біля під’їзду зайві десять хвилин, дивилась, як чужі люди з пакетами заходять додому. Мені не хотілося підніматися. Там, нагорі, чекав не чоловік. Там чекав список.
А потім прийшла зима і його риболовля.
Щосуботи — як за годинником: термос, коробка, “пацани чекають”. Він їхав рано, повертався ввечері з пакетом, що пахнув водою й мулом, якогось разу навіть змерзлий і гордий, ніби здобич приніс. Кидав пакет на кухню.
— Оце я наловив! — казав, і в його голосі була радість. Перша радість за тиждень. Не до мене — до риби.
Я діставала ножик. Газету. Миску. Сиділа до ночі й здирала луску, а пальці потім ще три дні пахли озером, хоч скільки не мий. Крем не брав. Манікюр — смішно згадувати, він давно перестав бути моєю дрібною радістю. Під нігтями — чорне, в кутах губ — втома.
Василь у той час йшов у душ, брязкав дверима ванної і падав спати.
— Я ж зморився, — кидав із подушки. — Ти ж вдома була.
Вдома. Ніби “вдома” — це курорт.
Того разу я теж була “вдома”, тільки не на ногах. Того разу мене ламало температурою, і ковдра була важча за мене. Я ледве підвелася заварити чай і знову впала на ліжко. Кухня стояла. Підлога не блищала. Каструлі мовчали. І я вперше за багато років не зробила нічого, щоб “було як треба”.
Він зайшов увечері, як завжди, не приніс нічого, крім свого голоду й своїх чобіт, що залишили мокрі сліди в коридорі.
І от тепер, стоячи біля чайника, він повторив:
— Тобі п’ятдесят. Ти шо придумала?
Я підвелася. Коліна трохи тремтіли, але я встала. Підійшла до столу, взяла його мокру куртку двома пальцями, ніби брудну ганчірку, і поклала назад у пакет із рибою, прямо на рибу.
Василь витріщився.
— Ти що робиш?
— Повертаю твоє туди, звідки воно прийшло, — сказала я і пройшла повз нього в кімнату.
Він пішов за мною. Чашка в руці. Чай виплеснувся на його пальці, але він навіть не здригнувся.
— Ти зараз гарячкуєш, — буркнув. — Завтра пройде.
Я відкрила шафу. Дістала з верхньої полиці папку, де лежали документи — на квартиру, на землю, на все “наше”. Поставила папку на стіл під телевізором. Там, де в нього завжди лежав пульт.
Він спинився, ніби наткнувся на стіну.
— Ти серйозно?
Я не відповіла. Просто взяла пульт і поклала його на папку.
Того вечора він ночував у матері. Збирався швидко, сердито: бурмотів, гримав шухлядами, шукав зарядку, ніби без неї не виживе. Коли виходив, на порозі зупинився й озирнувся. Може, чекав, що я скажу: “Ну добре, залишайся”. Я стояла у дверях кімнати в халаті й дивилась, як він натягує куртку.
— Ділити будемо, — кинув він наостанок. — Не думай, що я так просто…
— Знаю, — сказала я. — Йди.
Наступного дня я таки пішла. Черга в РАЦСі була злий жарт: молоді з обручками, жінка з папкою, чоловік із похмурим лицем. Я тримала ручку так міцно, що побіліли пальці.
Телефон у кишені дзвонив майже без паузи.
Спочатку кума Галина:
— Та ти що, Ларисо? Він же у тебе… ну… нормальний! — вона шепотіла так, ніби боялась, що хтось почує. — П’ятдесят років. Люди засміють. Що з тобою сталося?
— Нічого, — сказала я. — Просто стало тихо.
Потім подзвонили доньки. Обидві. По черзі, але слова були як під копірку.
— Мамо, не роби дурниць. У вас же все було нормально. Тато не п’є, не гуляє, ви стільки років прожили…
— Нормально, — повторила я в трубку і дивилась на бланк перед собою. — У вас, може, і нормально. У мене — ні.
Вони говорили швидко, нервово, ніби боялись, що я зараз передумаю. А я слухала і ставила підпис там, де треба. Рівно. Спокійно. Як підписують отримання посилки, яку давно чекали, хоч вона й важка.
Коли я повернулась додому, у під’їзді пахло чужими котлетами. Сусідка на сходовій клітці зупинила мене:
— Ларисо, то правда, що Вася до матері пішов? Та як же так?
Я кивнула і не зупинилась. Ключ у замку повернувся легко — вперше за багато років мені не хотілося затриматися на лавці.
У квартирі було незвично чисто. Не тому, що я прибрала. А тому, що ніхто не приніс із собою бруд і вимогу. На кухні стояла одна чашка — моя. Тарілок на столі не було. Пакету з рибою — теж. Він забрав його, забрав свої вудки, свої чоботи, своє “я голодний”.
Я підійшла до раковини. Взяла губку. Потім поклала її назад — не тому, що лінь, а тому, що тепер це було моє рішення: мити чи не мити, зараз чи потім.
Я відкрила вікно. З вулиці зайшов холодний, свіжий повітряний ковток. Ні риби. Ні пива. Ні футболу.
Я зняла з батареї свою серветку, витерла підвіконня і залишила вікно прочиненим — хай буде трохи зимно, зате по-справжньому. Потім повільно запалила плиту й поставила невелику каструлю з водою.
І коли вода почала тихо шуміти, я дістала одну картоплину, помила її під краном і поклала на дошку — акуратно, рівно, як щось важливе.
