– Так, горщики взяли, одяг склали. Нічого не забули? – говорила жінка, їдучи з дачі. А Теді з останніх сил біг слідом.
Маленький, пухнастий, схожий на ведмедика. Лапки товстенькі, вії великі. Його звали Теді. Взяли на травневі свята. І відразу привезли на дачу, де господарі жили все літо.
Господарі – це Віола Вікторівна і її цивільний чоловік, Юрій.
З останнім вони зійшлися зовсім недавно, взимку. Третім супутником життя Віоли він був (її попередні чоловіки цей світ покинули).
За характером добрий, працьовитий, до цього жив з мамою. Мами не стало, а Юрію вже під 50 років. В гостях випадково познайомився з Віолою. Ефектна темноволоса жінка з темними очима вбила наповал. Юрій закохався, скільки нерозтраченої любові в ньому було!
Йому від мами дісталася трикімнатна квартира. Віола жила в однокімнатній. Тому планувала, щоб майбутній чоловік перебрався до неї, а його квартиру зайняла її дочка, Олена з чоловіком та онукою Катею (ті поки жили на орендованій). Юрій не заперечував. Навіщо йому стільки зайвих метрів? А тут хоч і однокімнатна, але з просторою кухнею, та й кохана жінка поруч.
Переїздом вирішили зайнятися восени. Тоді ж і весілля відсвяткувати, щоб все через РАГС, згідно із законом. А поки насолоджувалися життям на дачі, Юрій баню будував. Все скопав, сам посадив. Віола тільки подругам казала, яка рада, що тепер зможе відпочити, а вже роботою є кому зайнятися!
– Я дачу люблю. Свіже повітря, ягідки та зелень своя. Ось тільки важко було грядки копати! І не садила особливо нічого! Так, набігами. Я ж жінка! Мені не можна надриватися. Але тепер все по-іншому! Юрій мужик працьовитий, все у нього кипить. Не сад, а цукерочка буде! – хвалилася Віола.
Внучка Катя з ними за містом жила. І попросила у бабусі подарунок на день народження – цуценятко. І Віола Вікторівна підметушилась, якраз оголошення побачила. Приїхали з Юрієм. Забрали. Просто так віддавали, що добре, подумала Віола. Щеня пахло молочком. Залізло Юрію під серце, коли той його під куртку поклав, за пазуху. Потім виповзло і лизнуло його. І чоловік розтанув. Він, що ніколи не тримав тварин, прикипів до собачки. Годував його, гуляв. Грав з ним разом з Катею.
– Теді, Теді! Рідненький! – кричав Юрій і щеня мчало до нього з усіх сил.
– Ти б його хоч на чужих вчив гавкати. Безглуздий пес який, даремний! Думала, його на зиму тут залишити, та куди там! Лизун такий! З таким охоронцем можна все майно виносити, він ще злодіїв розцілує за це! – зітхала Віола.
Але Юрій її не слухав. Здоровий, з великими руками, великими рисами обличчя, він просто танув, коли мокрий носик тикав йому в щоку. Коли лапки цокали по підлозі. Коли довірливе тепле створіння безтурботно засинало поруч.
Сезон пройшов. Зарядили дощі. Катя вже давно була вдома, з батьками.
– Ти за Теді не сумуєш, дитинко? – запитав Юрій дівчинку.
– Ні. Баба сказала, що від нього толку немає. Вона мені котика купить, як по телевізору показували. Смугастого! Я з ним грати буду! – і Катя побігла гратися.
– Віола! Ти чого дитині щось говориш? Чому вчиш? Чого це Теді даремний? Він же розумник! Ласкавий такий! – пробував поговорити Юрій з дамою серця.
– Ну все. Не вчи мене! Ім’я йому дав безглузде. Ось як корабель назви, так і попливе. Назвав би Капітан! А то Теді. Ось він і розмазня. Тільки голубитися може, – підняла брову Віола.
У вересні-жовтні на дачі вони ще жили. Сад готували до наступного сезону. Юрій все щось стругав, копав, а Теді безтурботно бігав за ним, перевалюючись. Потім вирішили згортатися.
І тут Юрію термінове замовлення підвернулося. Він печі вмів в будинках встановлювати. Поїхав на кілька днів.
– Ти не поспішай. Мені зять допоможе все вивезти. Займайся там своїми справами! – повчала Віола.
З зятем і приїхали добро додому пакувати.
– Так, горщики взяли, одяг склали. Нічого не забули? – говорила жінка, їдучи з дачі.
А Теді з останніх сил біг слідом …
Він не міг зрозуміти, чому ця залізна штука, яка називається людьми машиною, їде без нього. Але сил не було, Теді відстав. Зітхнув. Було холодно. І він пішов тихенько назад, до будинку. Його ж треба охороняти! І чекати господаря. Він скоро приїде. І похвалить, який Теді молодець.
– Матір! Собаку, може, хоч до міста треба було довезти? Куди він там? – питав зять Віолу Вікторівну дорогою.
– Так дуже треба! Сам дійде, якщо закортить. Там, може, підбере хтось. Або нагодує. Каті ми кошеня купили. А цього куди? Я собак не люблю. Юрію скажу, що вам віддала. А там викрутимося якось. Якщо Катруся захоче на наступний рік на дачі з собакою погратися, нового цуценя візьмемо. Їх повно віддають всюди. Та й на вулицях ось скільки живе. Що тепер, всіх додому брати? – Віола Вікторівна перебирала горщики, думаючи, для яких кольорів їх пристосувати.
Юрій повернувся. Довго шарудів пакетами в передпокої. Потім він назвав ім’я цуценя. Не з порожніми руками приїхав – телятинку йому привіз, люди добрі дали. Але вдома була тиша.
– Віоло, а Теді де? – здивовано запитав він дружину.
– Так … Каті віддала. Зять забрав. Вона це … сумувала за ним. Що тобі, жаль? Дружину б краще обійняв! – з’явилася в передпокої у квітчастому шовковому халаті і з зачіскою Віола Вікторівна.
– Ось воно що … Так ти ніби говорила, кошеня хочуть. Може … Та мені не шкода, тільки давай, сходимо до них, а? Я ж люблю його! І нехай він на два будинки живе! – на очах Юрія з’явилися сльози.
– Тобі щеня від дружини дорожче! Не сумував анітрохи! Кажу тобі, Катруся з ним грає! М’ясо передам їм. І не ходи поки до них, нехай собака звикне. А то він побачить тебе і почне переживати, – Віола Вікторівна почала обіймати чоловіка.
А Юрій стояв як добродушний сумний велетень.
– Все! Закрили питання! Нам ще до свята готуватися, справ повно! – посміхнулася Віола Вікторівна.
З ранку вона понеслася на зачіску. А Юрій не витримав. Поїхав до її дочки і зятя. Що вже вони, здалеку на Теді подивитися на дадуть? У двір до гойдалки якраз вийшла Катя.
– Катю! Золотце! Привіт! А Теді в будинку, так? Ти б мені його хоч з віконця показала. Я ж сумую. Або може, погуляти з ним разом сходимо? – запитав Юрій.
Навколо кружляли сніжинки.
– Привіт! Я можу тобі кошеня показати з вікна. Хочеш? – посміхнулася Катя.
– Ні, кошеня не треба. Ти краще мені Теді покажи, – просив Юхим.
– Теді немає у нас. Тільки котик, – відповіла Катя.
Всередині відразу стало холодно. Юрій, закусивши губу, став безпорадно озиратися по сторонах. І тут з під’їзду вийшов зять Віоли Вікторівни.
– Де моя собака? Де? Говори, що ви з нею зробили? – чоловік підбіг і схопив його за комір.
– Дядьку Юра, ти чого? Так кому вона потрібна, твоя собака? Мати сказала, на дачі залишити. Так він, мабуть, пішов вже кудись. Ну ти чого, дядько Юра? Пішли, приїзд твій відзначимо! – відмовлявся той.
Але Юрій його вже не чув. Тремтячими руками він вставив ключ і поїхав.
– Встигнути б. Скільки днів минуло? Сніг. Як же так … – думав він дорогою, витираючи обличчя рукавом.
Так він плакав, коли матері не стало. Щось рідне, дороге йшло знову.
Відкривши хвіртку, Юрій вбіг всередину. Серце підстрибнуло вгору і немов завмерло. Він побачив запорошений снігом маленький пухнастий клубок біля ґанку.
– Не встиг … Не встиг, дурень. Не вберіг! – Юрій впав на коліна і заплакав.
Отямився від того, що щось ворушилося біля ніг. Підняв очі. Теді. Його трясло від холоду, шерсть була в інеї, але з очей лилася все та ж любов. Підняв на руки, зняв куртку, загорнув. Сам залишився в футболці, не помічаючи снігу і вітру.
– Нічого, брат! Зараз, виберемося. Я там тобі м’яса приніс. Смачного, як ти любиш. Зігрієшся. Молочка з медом можна. Мене мама в дитинстві так відпоювала. Потерпи. Пробач мені. Рідний, пробач, – шепотів Юрій, а щеня все облизувало його щоку.
Віола Вікторівна вигадувала спочатку, що щеня само загубилося і інше. Тільки Юрій її слухати не став. Вони розійшлись.
– Ти і мене потім також … Як Теді. Викинула б або забула, – тільки й сказав Юрій жінці на прощання.
Теді застудився сильно, але його вдалося врятувати …
Як ви вважаєте, Юрій прийняв правильне рішення щодо жінки, чи погарячкував?
