Ключ у замку провернувся так різко, що аж підборіддя в мене сіпнулося. Двері вдарили об стіну, і Олексій зайшов не як додому — як у чужий кабінет на розборки. В руках — якийсь папір, пом’ятий, ніби його м’яли дорогою спеціально.
— Ну все, мам. Досить. — він кинув лист на стіл так, що чашка з чаєм підскочила. — Ти мені це пропонуєш?
Я навіть не відразу зрозуміла, що то — копія документів на бабусину квартиру. На ті самі дві кімнати з килимом на стіні й старим “Брестом”, які ще вчора пахли Галиною Василівною й валер’янкою.
Мирон підняв голову від телефону, не встаючи з табуретки. Він завжди так робив, як його батько: спочатку дивився, потім говорив.
— Олексу, тихіше. — сказав він рівно, але пальці вже стисли край столу.
Олексій засміявся. Коротко, з презирством.
— Тихіше? Та я вже два роки тихіше! Два роки живу як… — він замовк, ковтнув, і різко ткнув пальцем у папір. — Це що, моя “частка” в сім’ї? Оця рухлядь?
Я відчинила рот, але слова не вийшли. Бо перед очима, як завжди в такі миті, не папір був — а Петро. Як він стояв колись у дверях у формі, уже зібраний, і я тримала його за рукав так, ніби могла втримати.
Тоді Миронові було сімнадцять, він уже був майже чоловік — з підлітковою впертістю і дорослими очима. А Олексієві — десять. Він ховався за спиною брата й повторював: “Тату, не йди”. Петро тільки погладив його по голові й сказав, що повернеться. І пішов.
А повернувся… влітку вже десять років як не повернувся.
Після похорону я жила на автоматі. Не плакала при дітях. Плакала у ванній, щоб не чути, як вода капає. Потім виходила — і гріла суп, і перевіряла уроки, і питала “ти їв?”, ніби все було нормально.
СТО тримало нас на ногах. Петро до війни не просто “ремонтував”— він жив тим гаражем, тими ключами, тим запахом масла. І клієнти його любили. Я боялася, що після його смерті все розсиплеться, як старий мотор без болтів.
Та Мирон прийшов одного ранку, накинув робочу куртку батька — вона висіла в коридорі, я її не чіпала — і сказав:
— Я поїду на станцію. Треба закривати зміну.
Я стояла з рушником в руках і не могла сказати ні “не треба”, ні “молодець”. Він сам усе підняв. Заочно вступив, працював, розбирався з поставками, говорив з водіями так, як говорив Петро. І зарплату собі брав смішну — пару тисяч “на каву”, решту — мені.
Коли він одружувався у 2019-му, я вперше за довгий час зробила щось не з необхідності, а з бажання. Купила їм квартиру — не з ремонтом, ні. Порожню, голу, на етапі, коли там тільки бетон і вітер у віконних отворах. Але я пам’ятала Петрове: “краще своє, хоч і пусте”.
Олексій тоді вчився в Києві. Він на весілля приїхав, поїв, пожартував із друзями Мирона й сказав мені біля кухні:
— Та нормально. Ви молодці.
Я запам’ятала це “нормально”, бо воно було без заздрості.
А потім прийшов 2022-й, і Київ став для Олексія чужим, і він повернувся до нас. Не з валізою — з двома рюкзаками й обличчям, яке робить вигляд, що йому все байдуже.
Мирон одразу запропонував:
— Ходімо на СТО. Поставлю тебе майстром, підучишся. Спочатку на підхваті, а далі…
Олексій тоді стояв у дверях гаража, роздивлявся людей у комбінезонах, і губа в нього посмикувалась.
— Я що, буду в мазуті купатися? — кинув він і махнув рукою. — Ти в теплому кабінеті сидиш і гроші рахуєш, а я — гайки крути?
Мирон не став доводити. Тільки повільно зняв рукавички й поклав на стіл. Така пауза була, що я подумала: зараз вони вперше поб’ються. Але Мирон лиш сказав:
— Як хочеш.
Олексій ще довго “шукав себе”. Влаштувався водієм-вантажником тільки восени. Повертався пізно, взуття в пилюці, очі червоні від недосипу — але грошей я не бачила. Зате бачила на кухні порожні пачки від цигарок, чула, як уночі він тихо відкриває холодильник і бере ковбасу, яку я відкладала на суп для свекрухи.
А свекруха в нас у той час гасла. Галина Василівна худла так, що халат на ній висів, ніби на вішаку. Її руки стали легкими, як папір. Лікарі дивилися в аналізи й відводили очі.
Я бігала між аптекою й лікарнею, носила передачі, мила підлогу в її квартирі, щоб там не пахло старістю. Мирон оплачував ліки без зайвих слів: просто приїжджав, ставив пакет на стіл і питав:
— Як сьогодні?
Олексій приходив… один раз. Став у палаті біля вікна, у телефоні щось клацав, а Галина Василівна тягнула до нього руку, і він зробив вигляд, що не помітив. Потім швидко сказав:
— Баб, тримайся. Я побіг.
Вона тоді довго дивилася на двері, а потім попросила мене:
— Принеси мені ручку.
Я принесла. Вона підписувала папери повільно, з перервами, ніби вчилася писати наново. І я не питала, що саме. Я тільки підсовувала їй подушку під лікоть.
Місяць тому її не стало.
Після похорону ми всі ходили як у ваті. У хаті свекрухи було тісно від людей і вінків, а в голові — порожньо. Коли всі розійшлися, я залишилася сама, з тим килимом на стіні, який вона любила “щоб не холодно”, і з її чашкою, де на дні ще була ледь-ледь заварка.
Потім нотаріус подзвонив і сказав, що квартира — Олексію. Я сіла на лавку в коридорі й довго дивилась на наші двері. Мені здалося, що це правильний крок. Хоч якось. Бо Мирон уже мав своє — ту квартиру, яку ми взяли “з нуля” й доробляли роками, по шматочку. А Олексій… Олексій наче стояв на місці й чекав, щоб його підштовхнули.
Я принесла йому ключі, поклала на комод.
— Це бабусине. Тепер твоє. Можеш переїхати, зробити ремонт потроху.
Він навіть не взяв ключі. Подивився так, ніби я простягнула йому не квартиру, а образу.
— Тобто братові — новобудову, а мені — цей музей? — голос у нього був тихий, але гострий. — Мамо, ти сама себе чуєш?
Мирон тоді був поруч. Він мовчки взяв ключі, перевернув у пальцях, як колись батько гайку.
— Олексу, — сказав він, — це старт. Я допоможу з ремонтом. Вікна, двері — зробимо.
Олексій ривком зірвався з місця.
— Не треба мені твоєї “допомоги”! — він сплюнув слово так, ніби воно брудне. — Ти завжди “допомагаєш”. Ти завжди тут головний.
— Я тут працюю, — тихо відповів Мирон. — І маму тягну.
Олексій повернувся до мене.
— А ти що? Ти думаєш, я гірший? Я просто не хочу бути у вас… — він не договорив, але рука з папером затремтіла. — Я на нову квартиру не заслужив?
Я підійшла ближче, хотіла торкнутися його плеча — він відступив, ніби від чужої.
— Сину, — сказала я й відчула, як пересихає горло. — Ти ж навіть не питав… стільки років. Ти ж…
— Бо я думав, що в вас совість є! — вибухнув він. — Що ви самі зрозумієте!
Він схопив куртку, а на порозі обернувся:
— Живіть у своїй справедливості.
Двері грюкнули так, що у коридорі задзвеніла рамка з Петровим фото. Мирон підійшов, притримав її пальцями, щоб не впала. Потім зняв із гвіздка батькову кепку — ту саму, в якій Петро їздив на СТО, — і повільно поклав її на полицю, ніби ховав щось, що не можна вже носити.
Я стояла на кухні, дивилась на ключі від бабусиної квартири, що залишилися на столі, і слухала, як у дворі запускається мотор.
За хвилину Мирон мовчки взяв ті ключі, поклав у кишеню, вдягнув куртку й сказав лише одне:
— Я з’їжджу туди. Перевірю, чи світло є.
І двері за ним зачинилися м’яко — майже беззвучно.
