Тоді якраз перестало дощити й Сергійко радісно вибіг на вулицю. Треба пострибати на всіх калюжах, поки сонце не встигло їх висушити. Немов зайчик, перестрибував через всі “перепони” та сміявся. Олеся визирнула у вікно та спостерігала за сином. Вже на плиті свистів чайник та вона заварила ароматну каву.
“Як мало діткам треба для щастя” – подумала жінка. Син був для неї єдиною розрадою у житті. Завжди намагалася дати йому тільки найкраще. Зараз вони живуть удвох. Декілька років тому Леся вигнала чоловіка, який часто випивав та підіймав руку на малюка. Сергійку тоді було тільки 3 рочки, він часто плакав та боявся злого Андрія.
Андрій часто пив. Спершу жінка думала, що він нарешті отямиться, знайду хорошу роботу та почне забезпечувати родину. Теща Галина Петрівна допомагала молодятам – переписала гроші з Польщі. Старенька вже давно працює закордоном, рідко приїздила у гості.
Однак, чоловік почав часто пропадати на декілька днів. Повертався додому п’яний, ледь на ногах тримався. Кричав, лаявся на дружину й Сергійка. Він ніколи не думав про Лесю та сина, на першому місці завжди були розваги, друзі-нероби та випивка. Не затримувався довго на жодній роботі, отримав гроші та одразу йшов у магазин за алкоголем. А Леся важко працювала продавцем у магазині, ввечері ще й за додаткову плату мила підлогу та розкладала продукти на полиці.
Тоді був понеділок, початок робочого тижня, Леся виносила сміття. До неї підійшла незнайома жінка, років 50 на вигляд:
– Доброго дня. А у вас є якісь плани на цю суботу?
– Добрий день. А ви хто? Ми знайомі? Чому ви запитуєте?
– Ні.. Просто побачила вас і вирішила підійти. Я не божевільна, але послухайте мене. Ви б не могли стати дружиною для мого сина?
Виявилося, що у суботу у Івана мало відбутися весілля. Але вчора горе-наречена втекла геть. Мовляв, не готова до таких серйозних стосунків та ніколи взагалі не кохала хлопця.
– Ми вже гостей запросили, всі приїдуть. Родичі, друзі, колеги з роботи. Плаття пошили на замовлення, ресторан обрали найкращий. Ви просто прийдете, удаватимете щасливу наречену. А потім через місяць подасте заяву на розлучення.
Леся не знала, що відповісти старенькій. Незнайома жінка просить стати її тимчасовою невісткою. Але бачила, як вона тремтячими руками витирала кутики очей, адже тихо плакала. Можливо, варто допомогти? Або це шанс розпочати краще життя. Нарешті у Сергійка буде справжній татко.
– Так. Скажіть, будь ласка, адресу та годину. Я прийду. – відповіла дівчина.
У суботу вона зробила гарну зачіску та макіяж, витягла з шафи красиву білу сукню. Довго дивилася на себе у дзеркало. “І як я могла погодитися на таку авантюру?” – картала себе, але було пізно, вона ж пообіцяла.
Іван одразу сподобався Лесі. Красивий, високий, білявий. А його погляд ніби заворожував. Тоді вони поводилися так, немов знайомі майже все життя. Спершу дівчині було ніяково, але хлопець поводився чемно й виховано. Тим паче виявилося, що у них багато спільного – навіть народилися в один день!
Звісно, що на весілля Леся привела Сергійка. Він так кумедно танцював з нареченим та гостями. Вже була пізня ніч, музиканти поїхали додому та й гості помалу розходилися. До дівчини підійшла мама Івана, пані Антоніна:
– Спасибі. Не знаю, що б я робила, чесно. Якби всі дізналися про те, що його наречена втекла геть, то почали б пліткувати на все село..
– Прошу… – тихо відповіла Леся.
Дівчина не хотіла, щоб цей вечір закінчувався. Їй було добре з Іваном, бачила, як син потоваришував з ним. Боялася, що скоро ця казка закінчиться та вона повернеться до горе-чоловіка.
– Дякую за цей чудовий день. Знаєш, можливо, ця зустріч не просто випадковість? Ти хороша та мила дівчина, немов моя рідна душа. Довго шукав таку жінку, як ти. Але бачу, що моя мама швидше тебе знайшла. Я хочу, щоб ти була зі мною… – сказав Іван.
По щоці Лесі пробігла скупа сльоза. Наречений ніжно обняв її.
– Будь ласка, не йди від мене. Я тебе кохаю. – прошепотів чоловік.
– Ніколи та нізащо не покину тебе. – відповіла дівчина.
Пані Антоніна дивилася на молодят та плакала від щастя. Ось так вона випадково знайшла нову дружину для свого сина. Молодята почали жити утрьох: Іван, Леся та Сергійко. Він прийняв малюка, як рідного сина. А через декілька місяців подружжя дізналося, що у них скоро з’явиться донечка.
Леся згадує той день, коли погодилася на таку авантюру. Радіє, що не відмовила пані Антоніні у такому дивному проханні, адже могла втратити шанс на справжнє щастя.
А ви вірите, що такі зустрічі є доленосними?
