Того дня я принесла нові тарілки сину і невістці. Зайшла б тихцем сама, та ключ у отвір ніяк не входив, мусила на кнопку дзвінка натиснути. Двері син відчинив і замість “привіт і дякую” я почула дещо геть інше.
Ми із чоловіком усе своє життя будували так, аби все найкраще дати нашому єдиному сину. Працювали рук не покладаючи, не відпочивали як мріяли. Ми були батьками і свої потреби забули заради благополуччя нашої дитини.
Він ще у школі навчався, а ми йому й квартиру біля нас придбали. Не просто було, адже виплачували її десять років, а син уже й в інституті був. Та ми знали заради чого усе те робили.
Коли я на весілля йому піднесла ключі, то і сваха і невістка, аж сльозу пустили, бо як би сваха не розповідала, що доньку вони люблять, та для своєї Галини вони і сотої долі того, що ми для свого Сашка, не зробили.
Звісно, що після того, як син наш шлюб узяв, потреб тільки побільшало, а в нас із чоловіком клопотів. Ми все робили для молодої родини. Єдиним нашим бажанням було допомогти і підтримати. Ну, а чи не для того тато і мама?
Я ж з роботи вже о четвертій приходжу, то доки невістка о сьомій повернеться, я вже й у квартирі лад наведу, і вечерю їм приготую, і до магазину збігаю, придбаю усього необхідного.
Галя в мене інколи питала де чашка яка, а чи деко у неї ж в квартирі. Ну звісно, їй вважай і робити нічого, адже я старалась для них себе не шкодуючи.
І знаєте, коли от так живеш заради дітей, душу в них вкладаєш, то чекаєш хоч елементарного “дякую”, а не того, що оце вчора я почула.
Забігла я ще до роботи до молодих. Мені на сьому так я десь у шість у них завжди уже. Ну а як, до сніданку тепленьких млинців, чи пиріжечків несу, аби прокинулись і вже їх смакота на кухні чекала.
Ось і вчора принесла я котлеток свіженьких і тарілок нових. Спеціально для них виписала дуже гарні і зручні із маками, ну прямо краса і підійдуть до тих штор, що я їм повісила минулими вихідними.
Так от. Пробую я двері власним ключем відчинити, а він у замок не входить ну ніяк. Стою, розгубилась, не їхати ж на роботу з тими котлетами – натисла кнопку дзвінка.
Двері син відчинив, я намагаюсь зайти, а він став на порозі і ні руш. Я йому котлети в руки даю, про тарілки розповідаю, а в нього обличчя багрянцем набирається:
— Я що, ще й подякувати повинен? – говорить строго так і невдоволено, – Мамо. шоста на годиннику. Чого тобі о такій порі попід двері ходити? Ще один такий візит і ми з’їжджаємо. Адреси не скажу.
Зачинив він у мене перед носом двері і так і не взяв ні котлет, ні тарілок. Мусила я сусідку їхню будити і просити дітям моїм передати, коли прокинуться.
Ішла я на роботу і так на душі мені було гірко, така прикрість. От як так? Чому така чорна невдячність у дітей по відношенню до батьків?
Ми ж з татом для нього усе. Я не знаю, чи ще хто має от таких батьків як ми? А він мені: “Чого ходити попід двері?”.
Хоча, син мій ніколи от таким не був. Думаю, тут не обійшлось без впливу невістки, бо не може бути що от так в одну мить раз і дитина змінилась.
