Тоді була субота, базарний день. Багато людей з село приїхали, щоб продати домашні продукти. Я тоді проходила повз ряди з молоком, адже люблю каву з теплим та свіжим молочком. Випадково помітила Олену Петрівну – моя колишня свекруха. Вона продавала яєчка та сметану.
– Пані Олено! – крикнула я та швидко побігла до прилавку. Я так давно її не бачила.
Олена Петрівна була дуже хорошою жінкою. З її сином Мироном я розлучилася декілька років тому. Чоловік не цінував мене. Та і ми тоді були молоді, як то кажуть – не зійшлися характерами. Однак, зі свекрухою у мене були хороші стосунки. Вона мені часто допомагала у господарстві, адже ми жили у великому двоповерховому будинку разом, який належав свекрусі.
Вона мене прийняла, як рідну донечку. Я допомагала старенькій на городі та у полі. Але ось Мирон був справжнім ледацюгою. Заробляв тоді копійки, однак, завжди дорікав, що я на його шиї сиджу. Думала, що після народження донечки він поміняється та хоча б допомагатиме з малюком. Хоча тоді все стало тільки гірше. Дитинка часто плакала і це дуже дратувало Мирона.
– Ти така погана мати, хіба не можеш заспокоїти дитину? – часто дорікав.
Добре, що пані Олена ніколи не сказала мені нічого поганого. Сиділа з донечкою, допомагала її виховувати. Ми ділили обов’язки порівно. Бувало, що я дуже втомлювалася та зранку ледь на ногах трималася, то пані Олена брала всю роботу по господарстві на своїх плечі, хоча їй вже було 60 років. Тоді я вперше подумала про розлучення.
Одного дня старенька підійшла до мене:
– Маю до тебе серйозну розмову. Я хочу переписати цю хату на свою онучку. Вже не молода, відчуваю, що мало мені на цьому світі залишилося. Ти вже потурбуйся про дитинку.
Але цю розмову підслухав Мирон. Нахабно увірвався до кімнати та почав кричати на стареньку матір:
– А про рідного сина ти не подумала? Ти ще гірше тільки зробиш таким необдуманим кроком. Отямся, поки не пізно!
– Ні, Мироне, я все вже давно вирішила. Не треба мене переконувати, я все одно хочу залишити цю хату онучці.
Вони тоді ще довго сварилися. Чоловік не витримав та пішов геть. Декілька днів не ночував вдома. Я вже почала хвилюватися, запитувала у сусідів та друзів про Мирона, однак ніхто нічого не знав. Або ж просто не хотіли говорити. Старенька мати вже хотіла писати заяву до поліції. Але наступного дня він прийшов додому:
– У мене є інша жінка. Її звати Христина. Я вже давно з нею зустрічаюся. Не міг сказати про це, адже було шкода жінку. Але зараз, коли моя мати вирішила так підло вчинити, то я більше не хотів мовчати.
Я тоді переїхала до міста. Батьки радо прийняли та нічого не запитували про Мирона, хоча бачили, як мені погано. Я довго плакала, майже не вставала з ліжка. Але з часом забула про такого зрадливого чоловіка. Батьки допомогли знайти дитячий садок для донечки. Я влаштувалася на хорошу роботу, отримувала велику зарплату. А через рік змогла назбирати на окрему квартиру, адже не хотіла бути тягарем для стареньких батьків. Зі свекрухою я не припиняла спілкування, запрошувала у гості, однак, та відмовлялася. А потім наше спілкування взагалі зійшло нанівець.
А ось я її побачила. Надворі такий вітер, а у неї навіть шарфика нема.
– Пані Олено, що трапилося? Чому ви тут на базарі стоїте?
Тоді старенька заплакала. Виявилося, що вона так працює та продає всі овочі та фрукти. Мирон з новою дружиною не мають постійної роботи. А зараз вони вирішили продавати все, що на городі виросло, щоб мати хоча б якусь копійчину. А продавцем взяли стареньку бабусю.
Мені так стало шкода свекруху, що я сама ледь не заплакала. Вона зі мною попрощалася та я провела стареньку до автобуса. Весь день думала про пані Олену. Хіба можна ось так робити з рідною матусею?
– Мамо, щось трапилося? – тихо запитала донечка.
Не знаю чому, але я розповіла про все доньці. Навіть про її горе-батька та його коханку.
– Я хочу, щоб бабуся переїхала жити до нас. Ми будемо про неї піклуватися, я обіцяю! – сказала радісно дівчинка.
Донька запропонувала дійсно хороший варіант. Того ж вечора поїхали у село та забрали пані Олену. Добре, що вона сама була вдома. Не хотіла знову бачити свого колишнього чоловіка.
Відтоді ми почали жити разом. Пані Олена забирала донечку зі школи, допомагала їй з уроками та займалася хатніми справами, поки я була на роботі. Мої батьки щовихідних приходили до нас у гості. Тільки Миро не радів. Образився, що мама його покинула і він тепер сам має продавати овочі на базарі.
А як б ви вчинили на місці дівчини? Що варто зробити з таким горе-сином, як Мирон?
