Я понад п’ять років працюю таксистом. Того вечора я поїхав на останнє замовлення. Зупинився біля будинку і посигналив. Почекав кілька хвилин, але ніхто не виходив. Я посигналив ще, але чомусь з’явилося бажання підійти й постукати.
– Хвилиночку – почув я тендітний голос похилої жінки, що щось сунув по підлозі.
Переді мною стояла жінка віком 85-90 років. Вона була одягнена в білу лляну сукню, а на голові милий капелюшок із вуаллю. Нагадувало стиль 40-х. А поруч стояла стара валіза. За мить я встиг оглянути квартиру і помітив, як усі м’які меблі накриті простирадлами, вікна були закриті цупкими шторами й здавалося, що тут взагалі ніхто не жив.
На полицях не було посуду, а стіни здавалися такими порожніми без дзеркал і картин. поруч з кімнатними дверима стояв картонний ящик, наповнений старими фотографіями та якимись речами.
– Добрий вечір! Чи не буде ваша ласка допомогти мені занести валізу в багажник? – люб’язно спитала старенька.
Я відніс багаж і повернувся до неї, щоб провести до машини. Ми повільно ступили й сіли. Жінка простягла мені візитку з адресою будинку для людей похилого віку.
– Ви такий добрий, дякую вам!
– Стараюся ставитись до клієнтів так, як би хотів, щоб ставились до моєї матері – усміхнувся я.
– Ми можемо поїхати через центральну площу?
– Це буде довше – відразу відповів я.
– О, це не страшно, я не поспішаю. На мене чекають, але я хотіла б проїхатися. Будь ласка.
Я помітив як її очі блищали, глянувши у дзеркало заднього виду.
– Я залишилась зовсім одна. Усі мої рідні вже на небесах. І я скоро їх побачу. Так сумую за чоловіком. А лікарі говорять, що мені не довго залишилось – пояснила жінка.
У грудях щось міцно стиснулося, я зупинився і заглушив мотор. Повернувся до пасажирки:
– Скажіть, куди б ви ще хотіли поїхати? Я відвезу вас усюди…
І ми поїхали повз вузькі вулички старого міста. Вона показала будинок, в якому працювала нянею. Ми об’їхали центр і повернули туди, де вона в юності ходила на танці, тепер це стара закинута будівля. Ми могли по кілька хвилин стояти й мовчки дивитися у далечінь вулиць. Так жінка за дві години поринула у спогади, а мені було дуже цікаво спостерігати за цим.
– Вже, мабуть, поїдемо за адресою, бо я трохи втомлена.
Ми зупинилися біля низького будинку, схожого на санаторій. Вхід нагадував звичайний під’їзд, а поруч був великий пандус. До нас одразу підійшли санітарки з візком і допомогли жінці сісти. Вони вже чекали на неї й здавалися такими ввічливими.
– Скільки я маю вам заплатити? – спитала на останок старенька.
– Ні скільки. У мене є інші пасажири – я не думаючи обійняв жінку, а вона у відповідь поплескала мене по плечу.
– Дякую! Ти подарував мені велике щастя.
У відповідь я кивнув і потиснув її руку, посміхнувся і пішов. Я чув, як за ними зачинилися двері. Звук. що символізував закриття ще однієї книги життя.
Після цієї поїздки я не брав клієнтів. Поїхав, куди вели очі та думав про своє. Мені здалося, що я зробив щось найважливіше у своєму житті. Мене мучили сумління, а якби я не послухав її й поїхав короткою дорогою, а якби їй попався злий таксист? Вона б тоді не змогла попрощатися зі своїм минулим.
Ми звикли думати, що життя крутиться навколо великих подій чи змін. Виділяємо для себе лиш визначне. Але те, що для когось може здатися дрібницею – для іншого може бути чимось дуже важливим.
Як вам вчинок таксиста?
