– Немає в тобі, Зіна, родзинки, – сказав чоловік на прощання і поїхав до молодої та доглянутої коханки

Дванадцять років Зіна була рибкою, зайчиком і кицею, а тут раптом, якось абсолютно несподівано для себе вона дізналася, що схожа на квочку, не стежить за модою, а ще прісна, сільська і немолода (а Зіні всього лише 32!). Все це їй Аркадій сказав, дістаючи із шафи свої сорочки.

– Немає в тобі, Зіна, родзинки, – сказав він на прощання і поїхав до молодої, модної і наділеної такими необхідними йому родзинками коханки, прихопивши дві валізи речей.

Три дні Зіна лежала і не хотіла жити. Подумки перебирала симптоми зрад, на які не звертала уваги. Запитувала себе: – Як далі жити? І чи варто? На четвертий день піднялася, підійшла до дзеркала. Із дзеркала на Зіну дивилася кудлата, опухла від сліз тітка.

– Треба щось робити, – сказала собі Зіна. Відпустки залишилося 2 тижні. І якщо вже піднялася з ліжка, то потрібно йти далі. З чашкою гарячого чаю Зіна влаштувалася в кріслі і почала думати, з ким розділити своє горе? Подруги і колеги відміталися відразу, не хотілося давати привід для пересудів і нещирих співчуттів.

Сидіти на самоті в чотирьох стінах – не вихід. Залишалася бабуся Варя, Варвара Тихонівна, єдина рідна людина. Декілька разів на рік Зіна відвідувала бабусю, возила їй купу гостинців з міста, запрошувала до себе, але Варвара Тихонівна, в свої 79, цілком собі жила самостійно і сторонньої допомоги поки не потребувала. На цей раз Зіна приїхала без гостинців – себе б дотягнути, розтоптану і принижену.

Бабуся, побачивши це втілення нещастя на порозі, сплеснула руками, а потім, цими ж руками притискала Зіну до свого плеча, яке та, ридаючи і розповідаючи про квочку і родзинки, рясно зрошувала солоними сльозами. Виплакавши частину свого горя в улюблене бабусине плаття в трояндочках, Зіна незабаром заснула на високому старовинному ліжку, уткнувшись носом в м’яку велику подушку і вдихаючи легкий запах лаванди. Бабуся любила цей аромат, і підкладала улюблену травичку в скриню, де зберігала постільну білизну.

Прокинулася Зіна ввечері. У будинку було тепло, тихо і пахло пирогами.

– А у мене банька готова, Зіно. Ось тобі Рушничок, біжи мийся. Я тобі там і віник запарила і ромашку. Через дві години Зіна розслаблена і пахуча травами, повернулася в будинок. На столі стояло велике блюдо з пирогами, каструлька з гарячою розсипчастою картоплею з кропом, миска солоних груздів і пляшка з фірмової бабусиної настоянки.

– За нове життя! – запропонувала Варвара Тихонівна, стукнувши своїм стаканчиком з рубіновим вишневим вином в  стакан Зіни. – За щасливе нове життя! – додала вона … Через якийсь час, завдяки відкритим навстіж в теплу серпневу ніч вікон в будиночку бабусі Варі, сусіди могли насолоджуватися піснями у виконанні злагодженого жіночого дуету …

А рано-рано вранці в легкому халатику, босоніж Зіна бігла по блискучій від роси траві до місцевого озера, де довго потім купалася і милувалася сонцем, що підіймалося над селом. Внучку, яка повернулася після купання, Варвара Тихонівна зустріла словами: – Яблука доспіли, будемо варити варення.

З цього дня згадувати Зіні про те, що вона нещасна, лежала цілими днями і байдуже дивилася на навколишній світ, як це належить за депресії, вже не було коли. За два тижні вони з Варварою Тихонівною зварили двадцять баночок яблучного варення, десять – вишневого і п’ятнадцять – сливового. Це не рахуючи банки з малиновим, смородиновим і аґрусовим.

У кожне варення додавалося щось особливе, те що надавало готовому продукту неповторний смак і аромат. У хід йшли ваніль, кориця, листочки вишні, цедра апельсина і лимона, подрібнені горіхи, кардамон, імбир, родзинки і ще багато іншого. З усієї округи на запаморочливі запахи до бабусиного будиночка зліталися бджоли і оси, а ввечері, коли сонце починало ховатися за темним смерековим лісом, з великим небажанням розліталися по домівках, натикаючись по дорозі на дерева і паркани, тому що аромат бабусиного варення п’янив, одурманював і позбавляв бідних комах орієнтації.

Крім варення, Зіна і Варвара Тихонівна зробили своїми руками ремонт: поклеїли красивими шпалерами кімнатки, все, що миється – відмили, оновили фіранки на вікнах, випрали доріжки. З кожним днем ​​Зіна ставала веселішою, душевний біль відступав, а бажання жити росло. Вечори як і раніше, як за замовленням, були тихими і теплими. Втомлені після трудового дня і розімлілі після жаркої лазні, Зіна і Варвара Тихонівна сиділи на кухні і ганяли чаї з ватрушками, а потім вони виходили на ганок, де сиділи тісно притулившись один до одного, сховавшись однією великою шаллю і тихенько наспівували улюблену бабусину «Білу вишню».

Нічне небо з темно-синього оксамиту було всіяне зірками, які час від часу відривалися від нього і падали в ліс. Напевно, Місяць пришив їх неміцними, дуже тонкими нитками і коли чергова зірка летіла вниз, можна було побачити, як тягнеться за нею маленький білий хвостик …

А ще Варвара Тихонівна терпляче вчила Зіну в’язати. Першою, самостійно зв’язаною річчю став шарфик. Яскраво-оранжевий, як апельсин, м’який і пухнастий.

Перед від’їздом Зіни Варвара Тихонівна почала акуратно складати в сумки баночки з варенням: – У цій сумці – малинове і яблучне, а в тій – вишневе. Обережно, не розбий.

– Бабцю, ну як я це повезу? Мені ж таки не підняти ці сумки!

– Нічого, ось до сусідки син приїхав на машині з міста, з ним і поїдеш. Я вже домовилася. Він тобі сумки до квартири доставить.

Син сусідки, Сергій, вніс важкі сумки в передпокій квартири Зіни, із задоволенням взяв запропоновані в знак подяки дві баночки варення і залишив на тумбочці біля дзеркала візитку з адресою спортклубу «Турист», де працював інструктором.

… Десь в кінці зими Аркадій забажав повернутися до Зіни (видно в молодої коханки виявилося недостатньо родзинок?), навіть приготував текст на тему «був дурний, пробач, ти краща за всіх», але телефон Зіни ось уже два тижні був «поза зоною доступу». Сама ж Зіна з великим рюкзаком за спиною в цей час піднімалася по крутому пагорбі разом з іншими веселими туристами.

Очолював групу інструктор Сергій в яскраво-помаранчевому пухнастому шарфі, дбайливо замотаним навколо його шиї дбайливими руками коханої жінки. Через чотири дні вони повернуться у своє місто, щоб накупити купу подарунків, завантажити все в машину і поїхати в село до Варвари Тихонівни. Як-не-як, ювілей у бабусі, 80 років!

А тепер рецепт дуже смачного і ароматного сливового варення з корицею, яке своїми східними нотками порадує вас зимовими вечорами: * слива – 1 кг. Беремо найщільніші, м’ясисті плоди. Промити, просушити, розрізати на половинки, видалити кісточки. Засипати 0,9 – 1 кг цукру в ємності, в якій слива буде варитися, залишити на 6 годин на холодному місці, щоб з’явився сік. Потім каструлю ставимо на маленький вогонь і варимо 15 хвилин після закипання. Не помішувати. Можна іноді струшувати. Варення остудити і поставити в холод на 6 годин. Кожен шматочок сливи насититься цукровим сиропом. Додаємо в каструлю мелену корицю – 10 гр, ставимо на маленький вогонь і варимо ще 20 хвилин при закритій кришці, щоб аромат кориці НЕ випарувався. Готове варення гарячим розливаємо в банки, закриваємо кришками і вкриваємо ковдрою до повного охолодження.

А ви любили приїжджати до бабусі на село влітку? Які страви готували разом?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector