Зі своїм чоловіком я прожила вже понад 8 років.
Як і всі, засліплені коханням дівчатка, перші кілька місяців вірила, що з коханим мені дуже пощастило. Почувалася невимовно щасливою дружиною. Саша видавався щедрим, спокійним дбайливим. Ніби й любив мене. Просто так пропозицію не зробив би. Золото, а не чоловік. Еге ж?
Йому тільки 30 тоді виповнилися, а він уже заробив на квартиру, авто. Керував власним бізнесом. І я жила, як у хреста за пазухою. Не набридали й свекруха зі свекром, як це часто буває. Жили далеко від нас і ми рідко бачилися. Але то на краще.
Після одруження Сашко забрав мене до себе. Власне, інших варіантів не було. Є власне житло, то чого ще шукати?
Почала звикати до нового житла. Обживалася, назвемо це так.
Сашко ніколи не скупився. Я могла тратити його заощадження, на що тільки хотіла. Я, до слова, сама ніколи не працювала. І дітей у нас ще немає. Рано ще, вважаю. Так ми із Сашею і жили удвох.
Грошей ставало тільки більше, тому коханий вирішив допомагати батькам. Вони ніби й забезпечені, бо ще самі працюють, але таким було його рішення. Сашко аргументує все синівським обов’язком. Мою думку, звичайно ж, слухати ніхто не став.
Якби не випадковість, то я так і не знала б про це зовсім нічого.
Я тоді якраз нову сукню придбати хотіла. За фінансуванням звернулася до чоловіка. Пообіцяв купити. Але все ніяк не виконував обіцянку. А в його батьків за цей час у домі ремонт трапився. На які гроші? На Сашині. Думаю, там і частина з моєї сукні була.
Згодом розбудови почали впадати у вічі. І я вирішила поцікавитися, звідки ж спонсорство. Сашко навіть не приховував цього. Сказав, як є.
Зараз я ніяк не збагну, чому так? У нас своя сім’я. І доходи в цій сім’ї належать нам, а не родичам. Не сказала б і слова, якби його батьки потребували тих фінансів. Але вони далеко не є бідними людьми. То хай і живуть, як усі типові пенсіонери. Для чого молодих обділяти?
Саша опирається. Каже, що грошей багато не буває. От і я про те ж. Тільки ми про різні сім’ї говоримо.
Я ніколи не бажала нічого лихого сватам, але ж та турбота не повинна обмежувати нас.
Скоро серпень. У мене День народження. Я планую отримати від Сашка квитки до Парижу. Давно йому на це натякаю. Нічого іншого бачити не хочу. Якось чоловік сказав, що ми не встигнемо до літа назбирати стільки грошей… А я йому заявила, що, якби у його батьків менше вкладалися, то встигли б.
Але минулого тижня у них з’явилося нове авто. Здається, у Франції я таки не побуваю.
Але програвати цю війну я не хочу. І ділити власні гроші з кимось – теж. Якби Саша мене краще слухав, то я давно б уже мала нову сукню, телефон, машину і квитки до Франції.
Повторюся, що це гроші моєї сім’ї й належать вони тільки нам!
Чи погоджуєтеся Ви з думкою героїні?
Можливо, Олександрові й справді варто припинити допомагати батькам?
