Настав час, коли Олені знадобився хоч якийсь підробіток. Жінка мала водійські права, машину, тож вибір був очевидним. Вечорами вона таксувала. Їй конче були потрібні гроші.
Найбільше жінці не подобалось у цій роботі розмовляти з негативними людьми. Вони обтяжували час поїздки розповідями про своє важке життя. У неї й так своїх проблем вистачало, а тут ще чужий дурдом вислуховувати.
А вдома на Олену завжди чекав лише батько. Її мати пішла до іншого чоловіка щойно дівчині стукнуло 18 років. З того часу від неї ніяких новин, наче зовсім зникла.
А кілька років тому тато травмувався в автомобільній аварії. Після виходу з коми чоловік більше не міг стати на ноги. Для повного одужання лікарі назвали Олені суму за операцію. Для простих людей, як вони ті цифри здавалися недосяжними.
От дочка і шукала будь-яку можливість заробити. Не хотіла, щоб батько решту життя був прикутим до інвалідного візка.
– Як пройшов день? – цікавився він, наливаючи улюблений чай дочки. Павло ніколи не лягав спати до її приходу, хвилювався.
– Та, нормально. – втомлено відповіла Олена, знімаючи взуття та куртку. – А ти тут як?
Вони попили разом чай. Потім Олена вклала тата і заснула сама. Наступного дня пролунав дзвінок.
– Алло! Ну ти коли виходиш за зміну? В мене тут клієнт чекає! – нервував диспетчер з таксі.
– Скоро виїжджаю. – сонним голосом відповіла Олена. – дайте зібратися!
– Хоче, щоб його везли у сусіднє місто, жінка народжує! Казав, що заплатить вдвічі більше! Скоріше давай. Адрес вже надіслала!
– Добре!
Якби не подвійна оплата, то Олена навряд чи погодилась їхати з незнайомцем на таку далеку відстані.
Чоловік мав зі собою кілька сумок, які поклав поруч на сидінні.
– Куди їдемо? – схвильовано спитала жінка, непомітно оглядаючи пасажира. – Ну з вигляду ніби пристойний! Нічого ж поганого не станеться! – заспокоювала вона себе і ввела в навігаторі пункт призначення.
Дорога здавалася жінці як ніколи напруженою. Щоб якось втамувати нерви вона вирішила почати діалог:
– А Хто у вас народиться? Син чи донечка? – Олена усміхнулась.
– Перепрошую? Ах, так! Син. – якось невпевнено відповів пасажир.
Та їхня розмова більше не клеїлась. Повисло напруження. А через пів години у дорозі поведінка чоловіка стала якоюсь дивною. Він постійно витріщався у телефон, ніби хтось мав йому подзвонити.
– Довго там ще? – нервово спитав він.
Олена звернула на останню вулицю і зупинилася у якомусь темному районі. Чоловік заплатив стільки скільки обіцяв і вийшов з авто.
– Нарешті! – видихнула жінка. – Так, заправляю машину і повертаюся додому. Годі з мене цим дивних поїздок!
Та як тільки жінка відчинила двері машини, то помітила, що позаду лежить пакет.
– От дідько! І де тепер його шукати? Треба дзвонити диспетчеру… – але допитливість Олени взяла вгору. – Ну хоч гляну що там всередині.
І побачила дерев’яну шкатулку. На вигляд вона була старою, але, досить красивою. Тут вона згадала про свою подругу, що працювала в антикварному магазині й вирішила надіслати їй кілька фото цієї знахідки.
– Ти здуріла? Знаєш скільки вона коштує? Де ти це взяла? – горланила від радості Аня.
– Та чоловіка підвозила. Він її забув. Так ось чому він так нервував!
– Вези її до мене! Якраз сьогодні пограбували національний музей! Можливо ця річ звідти! – не зважаючи на пізню годину подруга підняла на вуха всіх своїх знайомих, адже справа була дуже серйозною.
Через деякий час Олена приїхала в інше місто, потім сиділа в поліційному відділку й описувала зовнішність грабіжника, показала місце, де висадила його і жінку відпустили додому.
Батько стурбований став розпитувати, чому дочка не відповідала на його дзвінки. А олені у той момент було дуже гірко. З однієї сторони вона вчинила правильно, повернула дорогоцінну знахідну. Але з іншої якби вона її продала, то грошей якраз би вистачило на батькову операцію. Він цієї дурної ситуації жінка розплакалася, як маленька дитина.
Грабіжника піймали. Але від тієї події в душі Олени залишився лиш осад. Тиждень по тому у двері квартири постукали.
Жінка підійшла до вічка і побачила там високого галантного чоловіка. Не розуміючи до кого він вона спитала:
– Добрий день! А ви хто?
– Ой, перепрошую! Я директор національного музею Роман Юрійович. Якщо не помиляюся, то саме ви повернули нам ту дорогоцінну шкатулку. Я приїхав, щоб віддячити вам.
Тоді Олена відчинила двері:
– Приїхали, щоб просто сказати: “Дякую”? Не варто було! – недовірливо промовила жінка.
– Ну що ви! Я почув від моєї підлеглої, що ви потребуєте фінансової допомоги! Я хочу вам допомогти!
– Але це надто велика сума! Я не зможу її прийняти!
– Прошу! Ви просто не уявляєте наскільки ця шкатулка була важливою для нас. Ваш вчинок просто неоціненний. Прийміть цей конверт, я наполягаю!
А вже через місяць Олена чекала на батька під операційною. Грошей вистачило на весь процес лікування. Після цієї останньої операції залишалося тільки пройти реабілітацію і батько знову зможе стати на ноги.
За мить до неї підійшов чоловік і простягнув горнятко кави. То був той Роман Юрійович. Чоловік побачив в Олені ті риси, які так і не зміг знайти у жінках, що траплялися в них на шляху.
Симпатія була взаємною. Після повного одужання батька закохані зіграли весілля. Чоловік плакав від радості, коли танцював з Оленою. Він дякував Богу, за таку дочку.
А що б зробили ви з такою цінною знахідкою?
