Того дня у відділення реанімації привезли нового пацієнта – маленький хлопчик, який народився 3 дні тому. Рідна мама відмовилася навіть глянути на нього, зібрала речі та пішла геть з пологового будинку. А у малюка були проблеми, він не міг самостійно дихати, тому треба терміново підключити його до спеціального апарату. Юна породілля швидко написала заяву, а всі медсестри на неї косо дивилися. Хіба так можна?
– Це рішення я прийняла давно, – сказала вона лікарю, який до останнього відмовляв її від цього серйозного кроку. – Коли я була на п’ятому місяці, батько дитини кинув мене. Та й сама я ще студентка, що мені робити з дитиною? Жити немає де, а виховувати на що? На себе грошей не вистачає. – плутано продовжувала горе-матуся.
– А де твої батьки? Може вони допоможуть тобі виховати малюка? – приречено запитав Володимир Степанович. Це був не перший випадок відмови від дитини в його практиці, і він уже знав стандартну відповідь.
– Ви про що? Не смішіть мене! Яка допомога? – матуся хрипко розсміялася, – Я сама виросла в дитбудинку, а батьків в очі ні разу не бачила. Та й для себе ще хочеться пожити, не готова я ще з дитям возитися. Пелюшки, сорочечки, дитячі крики – це все не для мене! Я хочу жити красивим, яскравим, насиченим життям. Де мої речі? Мені пора!
Дівчина вийшла і пологового будинку, притримуючи післяпологовий живіт. В її голові були думки про те, як швидше відновити свою фігуру і привести себе в порядок після вагітності. Ніхто не повинен дізнатися про пологи. Потрібно ще буде придбати білизну для втягування живота, бандаж і крем для обличчя.
– Попереду у мене ще все життя! – видихнувши на повні груди, сказала вона, – А про помилки минулого потрібно просто забути!
Малюк продовжував беззвучно плакати. Бог, чому ж ти відвернувся від нього? Не дарма кажуть, що під Новий рік трапляються дива, головне в них повірити. Ангел-хранитель, поспіхом поправляючи німб на голові, приземлився в головах маленького прозорого боксу.
– Я встиг! Ще трохи, і, схоже, біди було б не уникнути! Потерпи, рідний! Я поруч! Тепер все буде добре! Ангел озирнувся по сторонах і побачив жінку,
– Олена Василівна, 23 роки, перші пологи. Ледве встигли доставити в лікарню. Дитина слабка, не може дихати самостійно, загроза ДЦП. Дитина в стабільно важкому стані. – доповідала медсестра на посаді.
– Господи, допоможи! Дуже потрібна твоя допомога! Боже, не дай трапитися біді! – шепотів ангел, дивлячись на небо.
– Ти у своєму розумі? У тебе своя дитина хвора, її треба на ноги ставити. А грошей скільки потрібно на лікування? Лікарі, масажі, уколи, лікувальні процедури. Ти розумієш, що це все серйозно? Навіщо тобі чужа дитина? – Володимир Степанович здивовано, і водночас захоплено подивився на жінку. Її героїчний вчинок трохи шокував головлікаря, адже вона не побоялася випробувань, які належить пережити.
– Я впораюся з обома. Заробляю я добре, квартира у мене є. Ви не можете мені відмовити! Любов творить дива! Ви в цьому переконаєтеся. Я готова! – твердо заявила Олена.
Той зимовий непогожий день персонал пологового будинку №4 запам’ятав на все життя. Щаслива мама двох малюків – пані Олена, гордо винесла з пологового будинку два конверти, з яких було видно дитячі личка. Слідом за новоспеченою мамою, йшли два її брата – несли речі і величезні букети квітів. Медсестри плакали, дивлячись на цю картину, а головлікар схвально кивав головою на прощання. А на небі радів ангел-хранитель – радів, що все ж встиг. Тепер він не сумнівався, що хлопчика чекає гарне життя. Сніг, тим часом, продовжував тихо падати. Мороз і хуртовина опустилися на місто, укрите товстою білою ковдрою. Але яка різниця, яка погода на вулиці? Людям, в чиїх серцях безперервно горить вогонь любові, за смаком будь-яка погода, яку дарує їм природа. Адже головне, що б в душі панувала хороша погода.
Кожен отримує те, на що сам заслужив. Через 20 років дівчина лежала у лікарні. Невтішний діагноз – рак, залишилося недовго. Здавалося, що це доля їй так помстилася за той день, коли вона вирішила залишити малюка у пологовому будинку.
А ви вірите, що всі наші вчинки повертаються бумерангом? Ви б змогли піти на такий крок, як Олена?
