Це трапилося перед Новим роком. До лікарні швидкої допомоги надійшла складна пацієнтка, яку привезли із сусіднього відділення. Мотивували це тим, що у них немає необхідного в цій ситуації нейрохірургічного обладнання. Звичайно, що їм було вигідно позбутися цієї дівчини, щоб не звітувати про зайвий смертельний випадок. Адже із зовнішнього вигляду пацієнтки було зрозуміло, що шансів на життя мало.
Повідомили, що дівчину знайшли перехожі люди неподалік від дороги. Мабуть, якийсь вантажний автомобіль збив її. На додаток вона вдарилася головою об відбійник і отримала черепно-мозкову травму.
Однак після операційного втручання нейрохірурги розводили руками. Внутрішньомозкових гематом там не виявилося, оперувати було нічого. Дівчину поклали в першому блоці на шосте ліжко. Хоча вона була молода, всього дев’ятнадцять років, але ніхто не покладав великих надій на її одужання.
Минали дні. Пацієнтка не йшла на поправку. Вона лежала в комі і з високою температурою, яка підіймалася через пошкодження центральних структур, і її нічим не збити. До неї приходила мама. Вірніше, не зовсім до неї. Тоді в реанімацію не пускали. Вона стояла в коридорі і могла поговорити лише з її лікарем Мазурком. Незважаючи на всі труднощі, жінка приходила в лікарню кожного дня і завжди з усмішкою на обличчі.
Вона приносила передачки для дочки. У пакеті завжди були підписані усі контейнери, що на обід, а що на вечерю. Окрім цього кожного дня був окремий кульочок з цукерками. На ньому була записка: “Це вам до чаю. Дякую, що доглядаєте за моєю Наталею”. Не дивно, що для усіх працівників відділення дівчина стала особливою пацієнткою. Медсестри не лінувалися лишній раз помити їй голову або перевернути на інший бік, щоб уникнути пролежнів. А вечорами вони часто сиділи за столом, пили чай з цукерками і сумно зітхали через жаль до Наталі і її матері.
Так минуло декілька місяців. Та згодом дівчина почала подавати ознаки життя. Спочатку вона рухала пальцями, а потім почала самостійно дихати. Пройшов ще деякий час і її відключили від апаратів. Щоб подивитися на цю подію і підтримати дівчину зібралося усе відділення. Лікар Мазурок почав відраховувати секунди до відповідального моменту: 3…2…1.
– Привіт! Ви мене чуєте?
– Так…- ледве видавила з себе Наталя.
– Як вас звати?
– Наталя…
– Чудово, – зрадів лікар.
Це означало, що мозок дівчини не критично пошкоджений, вона все розуміє, реагує на запитання, тому обов’язково одужає. ЇЇ перевели у нейрохірургічне відділення. Там Наталя пролежала декілька тижнів.
Коли її виписали, мати з дівчиною повернулися в реанімацію, щоб висловити свою вдячність. Наталя вже могла самостійно ходити, усі рани загоїлися, тому тепер цю молоду красиву дівчину було не легко впізнати.
Медсестри та лікарі зраділи, що їхня пацієнтка навідалася до них. Адже це траплялося в їхній практиці вкрай рідко. Коли дівчина з матір’ю вже хотіли йти геть, лікар Мазурок зупинив їх на мить і запитав в жінки:
– А де ви працюєте?
– Медсестрою в місцевій поліклініці, – усміхнулася вона.
Тоді все стало зрозуміло. Мати знала про усі нюанси цієї нелегкої професії, тому своїм дбайливим ставленням зробила все, щоб до її дочки оточуючі ставилися прихильно. Це безумовно допомогло її дочці одужати. Як приємно мати справу з такими пацієнтами!
А які у вас думки щодо цієї історії?
