Вранці снігова метелиця стихала. Борис підходив до села неквапливо, з хвилюванням. На вулиці було безлюдно, тільки чорний пес побачивши Бориса, зайшовся гавкотом.
– «Не впізнав, бродяга, а не я тебе в лісі підібрав та молоком відпоював?»
Борис пройшов, не зупиняючись, до підрубаного, критого залізом дому. В хаті було прохолодно і похмуро. Борис поставив валізу і, придивившись, розглянув прироблені до стіни з правого боку від дверей дерев’яні нари, на яких під старою ковдрою щось заворушилося і слабким, переривчастим голос запитало:
– Хто прийшов?
«Так це ж батько!» – подумав Борис, і у нього защеміло серце.
– Це я, батько, син твій приїхав, – сказав Борис голосно і весело, немов хотів цією фразою вбити похмурість хати, яка давила на нього.
– Си … син мій. Мій Бо … Борис? – прошепелявив старий, трохи віддихавшись, дивлячись каламутними очима кудись у стіну.
Борис нахилився до нього. Сухі руки старого обвилися навколо шиї, голова припала до грудей. Потім раптом, ніби розсердившись, він відштовхнув від себе Бориса. Опустивши голову і розмазуючи по зморщеному обличчю сльози, заговорив:
– Дурію, напевно. Ну вибачиш ти мене. А який ти став за чотири роки! Хоч раз би поглянути. Очі мої, очі … Ну що ти, який ти? Ось і вуха почало закладати. – замовк, але потім, схаменувшись, немов вибачаючись за неувагу до сина, продовжував: – Ну як там, на півночі ж бо, мабуть, холодно? Подивитися б, який ти у військовій формі був …
– Та це ж я не у військовій, батьку, я її на будівництві зносив … у громадянській я.
– Як так? – грюкнувши долонями по гострих колінах, здивувався старий. – На якому будівництві? Ти ж на флоті …
– Так я з флоту на будівництво на рік їздив, хіба Анна тобі листів не читала? – ще більше, аніж батько здивувався Борис.
– Ні-і-і … – тихо вимовив батько і знітився, наче спіткнувшись серед рівної дороги.
«Що ж це вона? Дивно, і не доглядає, напевно, за ним», – вирішив Борис, обводячи поглядом майже голі дошки.
– А де ж Анна?
– Анна разом з Федором, здається, ліс пішли пиляти …
– А прохолодно в хаті, – перебив батька Борис. – Та й біля дверей ти. Мерзнеш, мабуть? Чого це вони тебе тут влаштували?
– Нічого. Чи є час зі старим возитися? Що я? Хліб їм – ось і весь толк від мене.
В цей час на ганку голосно протопали, і в хату з клубами білої пари вбігла Анна, а з нею – Борис відразу впізнав – її чоловік Федір.
Затопили піч, і скоро по всій хаті розлилося тепло. Запалили гасову лампу, сіли за стіл. Борис пішов кликати батька, але Анна зупинила його:
– Ми йому туди носимо.
Борис подивився їй в очі. Вона зніяковіла.
– Якщо хочеш, мені не шкода …
Батько теж затявся: «Мені тут зручніше». Тільки за наполяганням Бориса, тримаючись за нього, пішов до столу.
– Провід над селом, а ви без світла, – сказав Борис.
– Євген Васильович, завідувач клубу, ходив по селу, будинки переписував. На знесення, мабуть, хочуть наше село, тому і не підвели світло.
– А скоро це буде?
– Та це ж невідомо. Коли будинки відбудують.
– А мені і без світла добре, – різко заговорив Федір. – Я не поїду в село, нехай не думають. Там хвіст-то притиснуть. А тут своя воля.
– Тут у всьому вигода може бути, – підтвердила Ганна. – Ось він, – кивнула вона на Федора, – минулого літа зруби зрубав та й продав їх. Можна жити.
Борис їв мовчки і без апетиту. Батько після випитої чарки, гарячої їжі і чаю сидів погойдуючись.
Борис попросив у Анни матрац. Вона здивовано підняла на нього очі, але, побачивши на обличчі брата рішучість, поспішила виконати його прохання. Старий, покладений на матрац і закутаний теплою ковдрою, заснув. Місячне світло проціджувалося крізь скло, робилося жовтим, хворобливим. До Бориса долинув стриманий шепіт:
– Принесло його. Може, думає: що підемо? Чекай! Не для нього будинок лагодив. З корита іграшку зробив. Принесло …
– Так почекай ти, адже людина він, зрозуміє. Ну, скажімо йому …
Чи зрозуміє він. Скаже, одружуватися буду, і що зробиш? Відразу став господарювати: погано, бач, старому на нарах …
Вранці Борис встав раніше за всіх. І, дивно, він відчував себе легко, ніби і справді ранок мудріший від вечора.
Батько спав, як дитина, згорнувшись калачиком. Борис вийшов на вулицю і пішов. Додому він повернувся з гнідим конем. Батько прокинувся і сидів на підлозі, обхопивши коліна руками.
– А де вони? – запитав Борис.
– Ліс, мабуть, пішли пиляти, – стрепенувся, зрадівши Борису, батько.
– Та хіба вони в радгоспі не працюють?
– Працюють, тільки ось справа підвернулася.
Після сніданку Борис сказав:
– А тепер поїдемо в баню.
У санях було м’яке, запашне сіно. Старий сидів, закутаний в кожух, прихилившись до передка саней. Його рідка борідка і вуса поступово покривалися тонким інеєм.
«Боже, добре-то як!» – радів Борис. Але, згадавши про сліпоту батька, задумався.
Він думав про батька, який любив, бувало, і зимові морозні дні, і осінні, коли пропадав у лісі. Влітку він був перший грибник, знав усі потаємні грибні місця. Веселий голос батька змусив його здригнутися.
– А ну, Борис, згадай, як на Масляну їздили!
Борис добре пам’ятав ті дні. Батько запрягав коня, садив на перед маленького Бориса і їхав святкувати Масляну в село. Там, на широкому розчищеному тракті, влаштовувалися скачки. Хіба забудеш таке, коли кінь мчить, немов вітер, коли грудки снігу б’ють об передок, а за саньми клубочиться сніжна хмара і до болю завмирає серце на поворотах! ..
Борис підхльоснув коня. І понеслися назустріч білі поля, і оглушливо забили грудки в передок, і заклубочився сніг за саньми …
Старий змінився: його туманні очі налилися світлом, він підвівся, замахав одягненими в рукавиці руками і так дзвінко почав викрикувати хвацько: «Е-й, не підведи, світла моя! Е-гей! .. ». Ріденьку його бороду так і тіпало вітром, і вже не вірилося, що він незрячий.
З вереском розкидало сани на останньому крутому повороті. В’їхали в село. До лазні треба було їхати через всю довгу, забудовану новими будинками вулицю. Борис з цікавістю розглядав нові будинки.
У лазні було вільно. Працівник бані дав їм по вінику і, підморгнувши, сказав: «Дозвольте підкинути жару».
Вони довго і запекло вправлялися запашними віниками.
Після лазні старий одягнув чисту білизну, розчесав м’яке сиве волосся і, вийшовши, довго сидів на лавочці, покурюючи. Борис його не квапив, сидів поруч і, знаючи батька, розповідав йому про події в світі.
… Коли вони прийшли в лікарню, настав уже полудень. Борис записав старого до лікаря. Треба було трохи посидіти в черзі, і Борис пішов у контору радгоспу. Через годину він повернувся, увійшов в коридор і почув бадьорий голос батька.
… З села поверталися надвечір. Їхали не поспішаючи …
– Борисе, ось що. Ось що я тобі скажу, – раптом, боячись, почав старий. – Борис, ти вже не їдь, я тебе прошу дуже, живи у нас. Мені з тобою добре так, легко … Правда, легко, не їдь … Або, може, їдь, тільки б мене взяв з собою … Мені з тобою легко так! І сили начебто додалося. Ось, Борис, як.
– Не турбуйся, батьку. Я буду знову працювати трактористом. Кімнату в селі пропонують, ну і переїдемо. Хочеш, хоч сьогодні!
– Переїдемо, Борисе, сьогодні. Гаразд. Так як і заживемо з тобою, – радісно і якось винувато промовив батько.
Старий, за день втомившись, надихавшись міцним морозним повітрям, заснув. Він спав, нахиливши голову на плече, на його обличчі було написано не те диво, не то цікавість, і тому Борису здавалося, що ось-ось батько встане, примружить очі, грюкне долонями по гострих колінах і пронизливо гаркне: «Ех, не підведи, світла моя! .. »
Вам сподобалася ця добра історія?
