Я працюю по 14 годин на день. Робота не з легких. Постійно на ногах. Кинути її дуже хочеться, але поки що не маю такої змоги. Гроші дуже потрібні.
Додому повертатися доводиться дуже пізно та ще й з двома пересадками. Доводиться навмисне йти в кінцеву, щоб зайняти собі місце. Ще годину стояти дорогою додому я б не витримала. Сил не залишається взагалі. Тож і доводиться хитрувати.
Мені вже трохи за 30. Але, вкутавшись у теплий одяг, тай ще з моїм маленьким зростом зі спини я виглядаю шістнадцятирічною дівчиною.
Того вечора все було за звичним розкладом. Автобус у кінцеву приїхав вчасно. Вчасно й виїхав з неї. Я одразу зайняла собі місце, бо знала, що через декілька зупинок він уже буде вщент забити й людьми.
Сиджу. Нікого не чіпаю. Втомлена страшенно: голова болить, ноги гудуть, серце поколює. Мрію тільки про тепле м’яке ліжечко.
До салону раптом заходить жінка років 45-50. Нависає наді мною, як грозова хмара та ще й кричати починає:
– Лише гляньте, яка безсоромна! Така молода і розсілася на місці. Поступилась би старшим. Совісті не має. Стоїть просто перед нею доросла людина, а вона вдає, що нічого не чує та не бачить. як вас таких виховують взагалі?
Кричала вона це на цілий автобус, привертаючи багато уваги. Власне, цього вона і прагнула.
Стільки бруду у свій бік я ще ніколи ні від кого не чула. Але чинити так само не стала. Просто мовчки вислухала. Підвелася і пішла в самий кінець транспорту. Я – людина не конфліктна. Для чого мені тратити нерви та час на скандали? І на людей, які самі банальної поваги до інших не мають?
Жінка задоволено всілася на моє місце і ще довго щось бормотіла. Намагалася залучити до свого монологу інших. Обурювалася, яка зараз пішла молодь. Як тепер виховують дітей. А там і спогади з її молодості пішли, тож пасажирам було що послухати. І байдуже холи вони цього чи ні.
Мені часто доводиться бачити жіночок, які говорять про відчутність поваги з боку молодших за них людей. Але мало хто із них усвідомлює, що у них самих тієї поваги не більше, якщо мають совість дозволяти собі подібне. Прикро, що в нашому соціумі збільшення цифри, яку йменуємо віком, якось впливає на привілеї. Тобто, якщо ти старший, то й слова мовити у твій бік не могла, а інші – то так… Можуть і послухати. Поваги ще не заслужили… Так, ніби її справді ще й заслужити в незнайомої людини треба.
Не можуть такі люди повірити також у те, що й у 30 років можна працювати так, що руки додолу обвисають. Що почуватися можна гірше в молодості, аніж у всі 70. Що на відповідне ставлення заслуговують всі. І немає значення, скільки тобі років. Ми всі люди. І ми всі рівні перед законами моралі.
Я заплатила за своє місце, тож маю право посидіти на ньому. У чому проблема? Кого це не влаштовує, може мовчки пройти повз і залишити власну думку при собі.
Думаю, ті жінці не так потрібне було моє місце, як привід для сварки. Вона, ймовірно, поверталася з роботи, де максимум миє посуд, і хотіла задарма посидіти на чужому місці. А про те, що хтось повертався після 14-годинного робочого дня, їй навіть не хотілося думати.
Реагую я на таке по-різному. Усе залежиться від сил та настрою. Інколи ситуація обходиться без конфлікту, як тоді. Я просто поступаюся місцем і, зціпивши зуби, терплю безсилля аж до самого дому. А інколи беруся відстоювати власні права.
Поступатися місцем хочеться тим, хто це справді оцінить. Коли ти знаєш, що зробиш людині приємне. А не отримаєш конфлікт, встаючи на вимогу.
Чи погоджуєтеся Ви з думкою головної героїні?
Як часто поступаєтеся місцем у транспорті? А Вам?
