Ця кішечка прийшла в нашу фірму одного осіннього ранку. Старенька, маленька сіра в білу смужку. Всі наші двадцять працівників дружно почали її підгодовувати. Потім вона незрозуміло як переселилася в приміщення, де ми і працювали. Найголовніше було ховати її від літнього, майже п’ятдесятирічного, злого начальника.
Вона здається зрозуміла наші старання, як підстави вважати нас усіх своєю сім’єю. Судячи з усього, ми стали для цієї кішки її останніми кошенятами. Щоранку вона дотримувалася свого ритуалу. Забиралася по черзі на коліна до всіх, облизувала обличчя і тільки потім йшла снідати.
А незабаром, мабуть, їй здалося, що її нові кошенята погано харчуються. І почалося. Спершу вона притягла величезну палку ковбаси. Ми, сміючись, порізали її на шматочки і посадивши Мусю в центрі столу, все і з’їли. Саме за цим заняттям нас і застав господар м’ясного магазину, який від надлишку обурення і почуттів не міг нічого сказати, а тільки жестикулював руками. Потім поїхало, покотилося. Солона риба і булки, шматки халви і тістечка. Ніякі вмовляння і пояснення не діяли. Кішка вперто годувала своїх кошенят.
Скоро вона стала широко відома за межами нашого кварталу і рівно до 8-00 на вулиці збиралися люди з телефонами в руках і чекали наступного виходу знаменитої кішки. Муся строго дотримувалася розкладу і годувала нас поцупленими смаколиками завжди точно в один і той же час. А потім пішли клієнти. Вони приходили до начальника і перш ніж укласти договір вимагали показати нашу Мусю. Начальник кричав що так зовсім неможливо, що це чорт знає що і як це можна пережити, коли вся його робота по створенню нашої фірми виявилася нічим у порівнянні з однією старою сірою кішкою. Адже вона привела до нас більше клієнтів ніж було за всі минулі роки.
А потім прибіг повний маленький чоловік у білому халаті. Він увірвався без стуку в кабінет до начальника і почав пропонувати йому будь-які гроші, щоб Муся вкрала у нього булку. Чи розумієте ви, кричав він начальнику, у мене сім’я, дружина, діти, теща, позики, а вона тягне булки у мого конкурента. Адже я так розорюся. Я вас дуже прошу, я заплачу скільки треба. Ви розумієте, старі люди йдуть тільки в той магазин, де тягає ваша кішка. Вони кажуть, що кішці можна вірити. Я вас дуже прошу.
Начальник вилетів з кабінету і виштовхав булочника на вулицю. Начальник стрибав посеред фірми, рвав волосся на голові і кричав так, що тремтіло скло. Найцікавіше що єдиний хто не боявся його – це Муся. Вона абсолютно спокійно сиділа посеред фірми і дивилася на скаженого начальника. Він раптом затих і підійшовши до нашої вихованки, звернувся до неї з промовою.
– “Я звичайно розумію, що я ненормальний раз розмовляю з кішкою, але якщо ти мене розумієш, то я тебе прошу. Ну вкради ти вже у цього ідіота хоч що-небудь. Він не залишить мене в спокої, а крім того він наш замовник. Він гроші нам платить. Боже мій, що я говорю?! ” Повернувшись, він побіг до кабінету і ляснув за собою дверима. А Муся повернувшись, пішла до виходу.
Ми покинувши роботу, помчали за нею. Кішка вийшла з дверей фірми і ви можете мені не повірити, але вона попрямувала до магазину нещасного булочника. Він вилетів на вулицю і затанцював джигу оголошуючи округу лютими криками. Натовп пенсіонерів біля магазину його конкурента насторожилася і з подивом дивилася на товстого маленького чоловіка в білому халаті і з руками в борошні, який люто танцює посеред вулиці.
Муся вийшла з магазину з булкою в зубах і понесла її в сторону нашої фірми, а булочник зупинившись посеред дороги підняв руки до неба. Судячи з усього він молився. Натовп пенсіонерів розділився на дві частини і рушив до магазину, тільки що пограбованому нашою кішкою. На наступний ранок до 8-00 перед нашою фірмою зупинилося таксі і з нього вивалився довготелесий чоловік обвішаний з усіх боків фотоапаратами. Він вдерся до нас і почав кричати, що у нього немає часу, і що пора починати працювати і взагалі у нього тільки пів години. Начальник, вискочивши з кабінету і впізнавши фотографа з центральної газети, кинувся до нього і запитав, що він хотів би сфотографувати в його фірмі і що йому розповісти?
Як що, здивувався фотограф – найголовніше у вашій фірмі – вашу знамениту кішку. Начальник поперхнувся, сплюнув і пішов до себе, а ми покинувши роботу і піднявши нашу улюбленицю на стіл, почали розповідати історії і фотографуватися з нею.
Фотограф зрозуміло не вірив. Він сміявся і фотографував нас з Мусею. Але раптом вона зірвалася зі столу і помчала на чергову справу. Фотограф схопив фотоапарат і помчав за нею. Знявши весь процес, він з’явився у нас з величезною пляшкою віскі і з сумкою повною закусок.
– “Це найкращі знімки в моєму житті”, кричав він і плакав. Стільки років, стільки років. Дякую хлопці – і він помчав. А незабаром його знімки облетіли всю країну.
Муся померла на наступний день. Вона не донесла палку ковбаси до наших дверей всього пару метрів. Кішка поклала голівку на їжу, яку несла нам, своїм кошенятам і тихенько заснула. Новина швидко облетіла наші вулиці, і всі, покинувши свою роботу і магазини, зібралися навколо нашої турботливої матусі. Ми осиротіли. Ніхто більше не буде годувати нас і облизувати щоранку шорстким ласкавим язичком. Всі працівники нашої фірми не соромлячись, плакали. Навіть злий старий начальник вийшов і стояв мовчки.
Ми знайшли велику красиву коробку, куди кожен поклав свою найдорожчу в житті річ. Потім туди ж поклали і нашу улюблену матусю. Після чого ми найняли автобус і поїхали за місто, де знайшли велику галявину з розлогим деревом, де і поховали нашу кішку. А на наступний день біля дверей нашої фірми опинилося п’ятеро. Ні, ви собі можете уявити – П’ЯТЬ маленьких кошенят. Начальник знову стрибав посеред фірми і кричав так, що тремтіли вікна. Він всім пояснював, що неможливо так працювати. Що у нього вже вдома дві кішки і так зовсім не можна. І що це фірма, а не котячий готель. Після чого пішов до себе в кабінет, грюкнувши дверима.
А на наступний день його спіймали на гарячому. Він повзав на колінах навколо кошенят і витягнувши з кишені шматочки молочної ковбаси годував, їх і пояснював, що ці злі і погані тітоньки нічого не розуміють в кошенятах, і годують їх чорт знає чим. Кошенята лопали ковбаску і повзали по злому начальнику, як по дереву, а той щасливо сміявся. Потім він знову зробив страшне й люте обличчя і пояснивши нам, що так абсолютно неможливо працювати пішов до себе, грюкнувши дверима. Але ми більше не боялися його. Ми посміхалися.
Ось така історія про Мусю, злого начальника, про нашу фірму і про кошенят.
А вам сподобалася ця історія?
