Твоя мама померла, – сухо помічав Андрій. – Ні, – продовжувала дівчинка, – вона просто переселилася жити на небо. Вона ось там за хмарами, дивиться на мене

Андрій, зчепивши зуби, тиснув на педаль газу своєї двадцятитонної фури. «Тільки б він був живий, тільки б встигнути», – мимоволі шепотіли губи чоловіки. Попереду тонка смужка неба посвітліла, скоро світанок, а значить, він уже дванадцять годин за кермом. Всього дванадцять годин тому він ще був щасливою людиною, думав про те, як після рейсу зробить Ларисі пропозицію, і у його п’ятирічного синочка Сергійка, нарешті, з’явиться мама, а у нього – повноцінна сім’я. Кілометри дороги швидко і монотонно проносилися під колесами машини, на Андрія нахлинули спогади.

Він ніколи не знав своїх батьків і виріс у дитбудинку. У пам’ять назавжди врізалися ті дні, коли на обгородженій високим парканом території з’являлися сторонні. Зазвичай це були  чоловік і жінка, які бралися за руи і стояли осторонь, спостерігали за дітьми. І хоча їм, вихованцям дитячого будинку, ніколи нічого не говорили, але всі діти знали, що можливо ця пара незабаром стане чиїмось татом і мамою. Кожен з них в душі крадькома мріяв, що виберуть саме його. Андрій теж мріяв, але його так і не вибрали.

Коли йому виповнилося десять років, він перестав мріяти про батьків, тому що знав, таких великих дітей вже ніхто не забирає. Тепер у Андрія не було мрії, і життя відразу ж стало нудним та одноманітним.

Ця білява тендітна дівчинка в блакитній сукні з такими ж величезними блакитними бантами на голові з’явилася в дитбудинку на початку літа. Андрій ще ніколи не бачив таких красивих дівчат, всі в дитбудинку були одягнені практично однаково. Новеньку звали Оленка, їй було шість років, її батьки загинули в автокатастрофі, а родичі не захотіли брати опіку над дівчинкою.

Тоді, двадцять років тому, Андрій на правах старожила одразу ж узяв над Оленкою «шефство», захищаючи від нападок спритних вихованців дитбудинку. Дівчинка розповідала йому про своє життя там, за парканом дитбудинку, про батьків, про річку, про ліс, в якому ростуть гриби, і ще про дуже багато речей, що присутні в повсякденному житті дитини в сім’ї. А коли по блакитному літньому небу пропливали білі хмари, Оленка піднімала голову вгору і довго пильно щось виглядала.

– Скільки можна дивитися на хмари? – дивувався Андрій.

– Ти нічого не розумієш, – тихо відповіла дівчинка, – там моя мама.

– Твоя мама померла, – сухо помічав Андрій.

– Ні, – ще тихіше продовжувала дівчинка, – вона просто переселилася жити на небо. Вона он там за хмарами, дивиться на мене. Одного разу, вона обов’язково прийде до мене і забере до себе. І тоді ми вже завжди будемо разом.

– А я? Як же я? Може, ти попросиш свою маму, щоб вона і мене взяла з собою? – з надією питав Андрій.

– Звичайно, попрошу.

– І ти, думаєш, вона візьме мене?

– Обов’язково візьме! Знаєш, яка в мене добра мама, – переконливо відповідала Оленка.

А потім, вони довго сиділи і дивилися на хмари, що пливуть по небу.

Андрій різко натиснув на педаль гальма, зупиняючи фуру на узбіччі дороги. Він не міг більше вести машину, сльози застилали очі.

Ось Оленка з вереском кидається йому на шию, коли він прийшов з армії; ось вони щасливі виходять з РАГСУ, крадькома один від одного поглядають на свою праву руку; їх невелика однокімнатна квартира, подарована державою. Тепер у них, нарешті, є СВІЙ будинок, про який вони стільки років мріяли разом. Загадкові блискучі очі Оленки, коли він в черговий раз повернувся з рейсу і ця фраза: «Ти скоро станеш татом».

Андрій застогнав, заскрипів зубами і повернув ключ запалювання. Фура повільно виповзла на дорогу і знову понеслася по шосе.

Тривожне очікування у пологовому будинку.

– Вітаю, у Вас хлопчик!

А на наступний ранок:

– … ми зробили все, що змогли …

Його Оленки не стало.

Андрій виховував сина сам. Важко було, виручала старенька сусідка тітка Поля та цілодобовий садок на той період, коли Андрій був у рейсі. Ледь Сергій підріс, то почав питати про свою матір. Тоді Андрій не придумав нічого більш підходящого, ніж розповісти синові про небо і хмари, про які так багато в дитинстві розповідала Оленка. Може, це було і неправильно з педагогічної точки зору, зате у хлопчика в свідомості міцно вкоренилося почуття, що мама у нього є, просто вона не така, як у всіх інших дітей.

Для своїх п’яти років Сергій був дуже розважливим і не по-дитячому серйозним хлопчиком. Він знав, що якщо від тата ще й можна що-небудь приховати, то від мами це зробити було ніяк не можна. Адже вона там, високо в небі, ховається за хмарами і спостерігає за ним. Сергій намагався її не засмучувати, хлопчик завжди думав, що якщо мама побачить, який він хороший син, то одного разу неодмінно спуститься до нього з небес. Коли це станеться, він міцно візьме маму за руку і вже ніколи від себе не відпустить.

Сергію дуже не подобалося, що в їх з татом житті раптом з’явилася тітка Лариса. Вона приходила все частіше і частіше, а тиждень тому зовсім перебралася до них в будинок. Коли був тато, тітка Лариса грала з ним, сміялася, але коли тата не було поруч, вона ставала злою і не звертала на хлопчика ніякої уваги. Сергій хотів розповісти про все татові, але не встиг. Тато пішов у рейс. До того ж він не відвів його в садку, як зазвичай, а посміхаючись, сказав, що тепер про нього подбає тітка Лариса. Тітка Лариса спочатку не хотіла залишатися з хлопчиком, але тато сказав, що треба ж колись звикати. Вона посміхнулася і погодилася.

Вночі Сергій прокинувся від того, що у нього дуже болів живіт. Хлопчик спробував розбудити тітку Ларису, але вона відповіла, щоб він чекав до ранку. Сергій мужньо терпів, а біль то наростав, то вщухав. Під ранок змучений хлопчик заснув.

Лариса відкрила очі і солодко потягнулася всім тілом. Нарешті, вона домоглася свого – вона зараз тут в цій окремій квартирі, а не в кімнаті гуртожитку з двома сусідками. Довго ж їй довелося обходити цього високого на вигляд простакуватого хлопця. Правда, заміж Андрій її поки не кличе, але нічого – це питання часу. Обличчя Лариси розтягнулося в усмішці, поки все складалося добре. Ось тільки цей хлопчина, син Андрія … Він так «не вписувався» в плани Лариси, зовсім «не вписувався». Але нічого, коли вона стане законною дружиною, все це можна буде виправити. Лариса не сумнівалася, що зможе умовити Андрія віддати хлопчика в цілодобовий садок, а якщо пощастить, то і в інтернат.

Сьогодні була субота, попереду два вихідних дні. І треба ж було Андрію таке придумати перед рейсом: залишити хлопчика з нею. Годинник показував восьму. Лариса встала і кинула на ліжко хлопчика незадоволений погляд. «Спить. Хотів мені вночі «концерт» влаштувати зі своїм животом! Розпустив його Андрію! Ну, нічого, у мене не повередуєш», – злорадно подумала жінка і вирушила у ванну кімнату.

«Так, своя ванна, це тобі не загальний душ в гуртожитку», – думала Лариса, занурюючись в повітряну білу піну.

Через годину одягнена і нафарбована Лариса з досадою дивилася на Сергійка. «Скільки він буде ще спати? Гаразд, пластівці з молоком на столі, встане – поїсть, не маленький», – подумала жінка і рішуче грюкнула вхідними дверима.

Ледь Сергій прокинувся, живіт схопило з новою силою. Біль був настільки нестерпний, що хлопчик скрикнув і зі сльозами почав кликати тітку Ларису. Але її ніде не було. А біль все наростав і наростав, поки «не спалахнув вогнем». Останнім, що пам’ятав Сергій, був його власний крик, потім хлопчик втратив свідомість.

Поліна Вікторівна, що жила через стінку, з тривогою прислухалась до звуків в сусідській квартирі. Всі ці роки стара самотня жінка допомагала Андрію ростити малюка і любила Сергія, як свого онука.

– Так, що ж там відбувається, – не витримала Поліна Вікторівна і подзвонила в двері.

Ніхто не відкрив. Жінка ще деякий час потопталася біля дверей, а потім рішуче взяла запасний ключ, що Андрій їй залишив «на всякий випадок», і увійшла в квартиру. Сергій лежав тут же, в невеликому коридорчику на підлозі. Поліна Вікторівна викликала швидку допомогу, а коли хлопчика відвезли, зателефонувала Андрію.

Сьогодні в дитячому хірургічному відділенні міської лікарні, як зазвичай по вихідних, чергувала медсестра Варя. Вона завжди брала чергування на вихідні, тому що ні чоловіка, ні дітей у неї не було, на відміну від решти медперсоналу. Варі було тридцять один, у неї була струнка фігура і миле обличчя, ось тільки одна нога від народження була трохи коротшою за іншу, і молода жінка ходила накульгуючи. Варя вже давно змирилася з тим, що ніколи не вийде заміж і все тепло своєї душі дарувала маленьким пацієнтам лікарні.

Цього хлопчика оперували кілька годин (гострий апендицит з розривом), дитина дивом залишилася живою і зараз лежала у реанімації з купою трубок.

«Як можна, так халатно ставитися до дитини!» – обурювалася Варя сама до себе. – «Так, і що це за батьки такі?! Хлопчик поступив до швидкої сам, без супроводу, доба вже пройшла, а ні мати, ні батько так і не з’явилися! Одна тільки бабка все телефонує та телефонує, каже сусідка … Ну, з’являться вони, я їм все висловлю! Нехай мене потім лає зав. відділенням, все одно мовчати не буду!»

Легке сіпання повік хлопчика разом обірвало потік гнівних думок в голові Варвари. Вона схилилася над дитиною.

– Ну ж, малюк, давай, відкрий очі, – тихо прошепотіла жінка, – давай, подивися на мене.

Повіки були такими важкими, що Сергій ніяк не міг їх підняти. Раптом він почув тихий ласкавий голос, так з ним ще ніхто не розмовляв. Хлопчик повільно насилу відкрив очі. Спочатку він нічого не бачив, крім густого непроникного білого туману. Але ось туман затремтів, потім завагався і почав розсіюватися. З туману повільно проступало красиве жіноче обличчя в білій шапочці.

– Мама, – ледь чутно прошепотів Сергій, – нарешті ти спустилася з неба, я так довго тебе чекав, завжди чекав …

– Все буде добре, малюк, тепер все буде добре, – шепотіла у відповідь Варя, ковтаючи сльози.

– Ти ж не підеш більше на небо? Правда? Не підеш? Скажи, мамо.

– Не піду …

Хитаючись, на негнучких ногах, зі змарнілим від втоми і напруги обличчям, на якому божевільним вогнем виблискували червоні запалені очі, Андрій увійшов в дитяче хірургічне відділення лікарні перед самим закриттям.

– Де він?! Мій син, він живий?! – чоловік міцно схопив за плечі, чергову медсестру.

Всі гнівні слова, що виношувала Варя в своїй голові ще хвилину тому, раптом кудись зникли. Навіть їй, що стикається з людським горем постійно, не доводилося бачити таких страшних очей. У них були біль, гнів, страх, відчай і надія одночасно.

– Він живий, – відповіла Варя, після чого чоловічі руки ще сильніше здавили їй плечі. – Операція пройшла успішно, хлопчик прийшов до тями. Зараз він спить, з ним все буде добре! – Уже кричала Варя, тому що здавалося, що зараз ці руки просто роздрібнять їй плечові суглоби.

У наступну мить Андрій згріб медсестру в оберемок і розридався.

– Дякую, дякую Вам! – невпинно повторювали його губи.

Вони довго сиділи в «сестринській» кімнаті. Андрій все говорив і говорив про свого сина, як ніби від того, скільки він скаже слів, залежало життя хлопчика. Тільки ближче до ночі Варі, нарешті, вдалося вмовити чоловіка відправитися додому, щоб вимитися і переодягнутися, пригрозивши невдоволенням лікаря.

Прийшовши додому, Андрій насамперед дістав із шафи порожній чемодан, відкрив його і мовчки кинув Ларисі під ноги, потім розвернувся і пішов у ванну кімнату. Лариса все зрозуміла, зібрала речі і пішла.

Сергій швидко одужував, і його перевели з реанімації в палату. Тепер Андрій міг цілий день бути поруч із сином. Його Сергійко «оживав» на очах. Єдине, що турбувало Андрія – це нескінченна розповідь сина про маму, яка нібито спустилася з неба і сказала, що тепер уже нікуди не піде. Скільки він не намагався переконати Сергія, що це був всього лише сон, хлопчик твердо стояв на своєму.

Сьогодні була зміна Варвари. Вона тихо зайшла в палату, де лежав Сергій, щоб зробити хлопчикові укол.

– Тату, дивися! – раптом пролунав радісний крик дитини. – Ось же вона, ось моя мама! Я ж казав тобі, вона прийшла з неба до мене назавжди! А ти мені не вірив!

Варя стояла зі шприцом в руках червона, як рак, не знаючи, що їй тепер робити. Андрій уважно дивився на неї своїми карими очима, і було в них щось таке, що змушувало червоніти жінку все більше і більше.

– Тато, ну, ти що не впізнав маму? – знову пролунав схвильований голос хлопчика.

Андрій відірвав погляд від медсестри і поплескав сина по голові:

– Впізнав, звичайно, впізнав, синку. Ти головне не хвилюйся.

Після полудня, коли Сергій заснув, Андрій підійшов до Варвари на пост, і вони довго розмовляли. Він розповів їй усе своє життя і просив зберегти для хлопчика ілюзію хоч на якийсь час. І Варя погодилася, їй подобався цей хлопчик і його тато теж. «Нехай хоч трохи, всього на пару тижнів», – думала жінка, – «я буду відчувати себе коханою і єдиною для цієї дитини». Що буде потім, Варя думати не хотіла, як не хотів думати і Андрій.

А через два тижні, коли Сергійка виписували з лікарні, їм і не довелося думати. За цей час їх «показові» дружні стосунки почали впевнено переростати в щось більше, ніж дружба …

Минуло півроку. На зеленій луговій траві, що густо росла на березі річки, біг Сергій, радісно вигукуючи:

– Не доженеш! Не доженеш!

За ним, накульгуючи і весело сміючись, намагалася бігти Варя. Ось вона все ж зловила шибеника і підняла на руки, притискаючи до себе, а ще через кілька секунд їх обох схопив в оберемок і повалив на землю Андрій. Сергій захоплено верещав, допомагаючи мамі побороти тата.

І було зовсім не важливо, що хлопчик завжди спеціально біг не в повну силу для того, щоб кульгава мама могла його наздогнати, головне – що вона була тепер завжди поруч з ним – ЙОГО МАМА!

Ми вважаємо, що Андрію дуже пощастило з Варею, чи не так?

Ira
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector