Сім’я Тані була невеликою: мама, тато і старша сестра Валерія.
Таню батьки чекали дуже довго: 8 років не вдавалось завагітніти, а вони вже були немолоді, свою дитину дуже хотілось.
Доля підкинула їм можливість зробити добру справу та виховати чужу дівчинку: батьки та брат Валерії загинули в аварії, тому рідний дядько взяв її до себе на виховання.
Мабуть, їхня сім’я пройшла це важке випробування, і життя їх винагородило: у них народилась Таня. Валерію батьки любили, в усьому підтримували. Та все ж любов до такої очікуваної Тані була сильнішою. Дівчинка часто хворіла, половину дитинства провела в лікарнях. Через це Валерія швидко подорослішала: навчилась мити посуд і підлогу, знала, як правильно куховарити. З усіх сил дівчинка намагалась допомагати батькам.
А вони ніяк не могли натішитись рідною дитиною:
– Яка в нас Танечка розумна і гарна дівчинка. Виросте, і все в неї в житті буде складатись чудово. Буде радувати нас своїми успіхами.
Валерію трохи засмучувала така надмірна увага до молодшої сестри. Вона знала, що вони з нею геть різні: Таня була світленькою, із блакитними очима та шовковистим волоссям. А Валерія смуглява, очі – як вуглинки. Не красуня, але ж теж симпатична. Вона розуміла, чому батьки люблять її менше, але ображатись на це не хотіла. До неї добре ставились і життя в неї було нормальним.
Валерія закінчила університет і вийшла заміж за Марка. Він хлопець серйозний тямущий. Вже на першій зустрічі знав, що Валерія – його доля. Її усмішка завжди зігрівала його серце, і він заради неї був готовий на все.
В злагоді і любові вони жили вже 22 роки. Виховали чудового сина, який недавно переїхав до столиці.
Таня закінчила тільки школу, а далі почала перебирати хлопцями. Вийшла, зрештою, за Матвія. Він не був омріяним принцом на білому коні, але з ним хоча б не було нудно. Та і подарунки дарував іноді, в кафе водив. Тоді Таня ще не знала, що гроші на свої витребеньки він брав у батьків, бо сам не працював ніколи.
Правда стала очевидною вже перед весіллям, як і те, що майбутня невістка батькам Матвія зовсім не сподобалось:
– Сину, ти впевнений, що це правильний вибір? Твоя Таня якась вже надто прискіплива. Усе їй не так, все не подобається. З нами навіть не розмовляє! Лише дивиться та киває. Ніякої поваги!
– Я ж її люблю, мамо. Цей мій вибір. А ти себе дарма накручуєш!
– Добре, сину. Тобі видніше, з ким життя жити, – з розпачем погодилась мати.
Грошей в молодої сім’ї не було, а жити десь треба ж. Тоді батьки переїхали в село, а їм віддали свою квартиру.
Валерія якраз діставала пакунки з машини, коли її набрала мама.
– Привіт, мамо. Звісно приходь! Я якраз із магазину приїхала.
Через 10 хвилин мама вже пила чай у дочки вдома.
– Бачиш, доню, як добре мати свій магазин: завжди є щось до столу. Я собі таке на одну пенсію дозволити не можу. Коли батько був живий, то наче й легше було.
– Ти ж знаєш, що це не на один день їжа, а на цілий тиждень. І ми ж допомагаємо постійно. І тобі, і Тані. Ось я ковбасу і рибу купила. Приготуєш вдома.
– О, а цукерки ці, мабуть, дуже смачні? Бачила, скільки вони коштують, – сказала мати.
– Візьми і цукерок, я тобі всі віддам, – Валерія поклала в пакунок 400 грам шоколадок.
– Ой, дякую, донечко. Віднесу Каті, як буду йти. Там же внуки мої рідні, треба пригостити.
– Мамо, цукерки я тобі дала, а не дітям. У них що, матері немає? Нехай їм купить, як хочуть чогось. А то звикли нічого не робити всі, тільки цукерки їсти.
– Ти ж знаєш, що в Матвія грижа! – вступилась мати за чоловіка рідної дочки. – А Таню ти ж не хочеш адміністратором до себе взяти, то вона і не заробляє нормально.
– Якби їй треба були гроші, то вже знайшла б, як заробити. А я з ріднею ми принципово не працюємо.
– А вам що, грошей шкода? Все одно ж не бідуєте. Навіть сина в столицю влаштували, – ображено відповідала мати. – Таня ж вам ніякої шкоди не зробила. То чого б і не дати їй ту роботу?
– Мамо, я ще раз повторюю: з ріднею я працювати не буду ніколи.
– Не буде вона! Це ти так кажеш, бо не рідна нам, так? То ти ж нам ще й винна тоді! Ми тебе не кинули, пригріли, виростили. І оце така вдячність?
Валерія навіть і не знала, що відповісти.
Кожна їхня розмова закінчувалась однаково: «Ми тебе пригріли, ми тебе виховали, то тепер ти нам винна». Але ж вона і так допомогла, як могла!
Сама всього досягла: взяла кредит, шукала місце, своїми руками ремонт з чоловіком зробили, працювали в мінус, брали підробітки, щоб все вчасно виплатити.
І щось ніякої рідні тоді і близько не було! Згадали про них, коли справи вгору пішли.
Через декілька днів телефонний дзвінок від Тані шокував Валерію:
– Мати в лікарні, швидка забрала. Вона була на дачі, і сталось горе.
– Уже в дорозі, – відповіла Валерія, забігаючи в машину.
Маму вона провідувала щодня. Носила продукти, купувала вітаміни, допомагала шукати лікарів. Згодом маму виписали, але застерегли:
– Зараз вона ні сидіти, ні стояти не зможе. Догляд за пацієнткою потрібен цілодобовий.
Валерія забрала матір і поїхала з нею до сестри.
– Тань, лікарі кажуть, наглядати за мамою потрібно щохвилинно. У мене магазин, ти знаєш, без мене там ніяк. А Марко сам не справиться, треба підмога. Давай ти до матері поїдеш і будеш за доглядальницю? А я тобі за це повну зарплату платити буду. Сторонню людину шукати не дуже хочеться. Спокійніше, коли всі свої.
– А я не збираюсь днями сидіти в чотирьох стінах біля лежачої матері. На роботі мені весело, там я всіх знаю. А з нею і не поговориш.
– Як не хочеш, я буду шукати доглядальницю. Але ти наче не розумієш, що нам важко. Ще й тебе утримуємо вже скільки років.
– Хто це нас утримує?
– А чого ж ти мовчиш про пакети з безкоштовними продуктами, які ми щомісяця вам із магазину возимо? – запитала Валерія.
– А скільки ж тих продуктів? Тільки й розмов ото про них. Не вози більше, як не хочеш.
– Не хочу. І не буду. Я ті гроші на лікування матері краще витрачу.
З того дня сестри перестали спілкуватись. Валерія постійно їздила до матері, щоб допомогти. А Таня приходила раз на місяць, щоб на життя пожалітись.
Як і думала Валерія, доглядальниця матері не подобалась, бо це «якась дівка з вулиці». Хоча спеціалістом вона насправді була чудовим. Своє невдоволення жінка виливала на старшу дочку:
– У тебе совісті немає. Не вийшло мене на Таню спихнути, у якої і так роботи вистачає, ти до мене цій дівці віддала? А сама-то? Ніяк грошей не назаробляєшся?
Через шість років мати померла. Вона так і не встала, але до останнього дня Валерія була поруч і брала на себе всі можливі клопоти.
Валерія з Марком і прощання з мамою на себе взяли. Була там і Таня, яка заявила:
– Бачиш, Лєр, як добре в нас вийшло про матір турбуватись. Важко це все: і дорого, і часу багато.
– Таню, чи ти у своєму розумі? Ти ж не допомагала ніяк! Он доглядальниці подякуй, що матір розважала.
– А чого це я їй дякувати маю? Це її робота. Ти сама їй платила за це.
Валерія зрозуміла, що це пуста трата часу.
– Це ти дякувати маєш, зрозуміла? Бо батьки тебе не вулиці не лишили, а до себе забрали. А так хто знає, щоб із тебе зараз виросло. Нічого толкового не було б! Матері тепер допомога не треба, а мені ти все одно винна, – кричала Таня.
Вже через тиждень Валерія зрозуміла, до чого була та палка промова:
– Привіт, сестричко. У мене гроші скінчились, а Матвій роботу ще не знайшов. Кинь пару тисяч на карту, бо пенсію ж мамину я вже не отримую.
– Ні, Таня. Викручуйтесь самі. Зараз я позичити не можу.
– От така твоя вдячність, так? Та ти ще маєш дякувати…
Валерія завершила виклик і пішла розгрібати клопоти, які навалились за останні кілька тижнів. На цей час всі проблеми брав на себе Марко.
Жінка думала, яка ж вона насправді щаслива: у неї є коханий чоловік, який всі ці роки допомагав їй справитись з усіма проблемами, терпів її родичів та брався за будь-яку роботу. Тепер настав час жити для себе.
Чи, може, Валерія і далі має відповідати за сестру?
Діліться вашими думками.
