– Ти хоч фото пришли, доню. Приїдемо на весілля і не впізнаємо зятя.
– Мамо, він не любить фотографуватись. Познайомишся наживо.
Віра відвела телефон від вуха, глянула в чорний екран і стиснула його до болю. Ще два тижні – і доведеться сказати правду: ніякого весілля немає.
На лавці біля під'їзду вона сиділа вже годину. У валізах за сотні кілометрів лежали мамина сукня, бабусина хустка, нова сорочка для брата. Всі зібралися до неї. Всі купили квитки.
А вона навіть не знала, де Ігор.
Він з'явився в магазині з усмішкою людини, якій усе тут давно належить. Крутив у руках найдорожчий піджак і дивився прямо на неї.
– Я неодружений. Порадити нікому.
Наступного дня прийшов знову. Потім ще. Після зміни стояв біля службового входу з кавою. Через тиждень уже говорив про ресторан. Через місяць – про весілля.
– Ти не для цього магазину, – казав він. – Я тебе звідси витягну.
Вона вірила. Вдома вже розповідала, що скоро подасть заяву, що чоловік серйозний, що робота в нього хороша, що їй пощастило.
Ігор обіцяв їй бухгалтерію замість каси, кабінет замість примірочних, нормальне життя замість дванадцяти годин на ногах.
Потім попросив дрібницю.
– Притримай мені пару костюмів до розпродажу. Італія. На новій посаді треба виглядати як людина. І на весілля щось виберу.
Вона мовчки відклала не пару. Більше. Ходові розміри. Дорогі моделі. Адміністраторка глянула криво, але промовчала.
У день розпродажу Ігор прийшов рано. Віра винесла пакети, допомогла приміряти, поправила комір.
– Коли до РАЦСу? – спитала тихо. – Я вже й плаття дивилась.
Він не обернувся від дзеркала.
– Скоро. Не тисни.
Це було останнє, що він сказав їй спокійно.
Потім він зник. Телефон замовк. Потім став недоступний. Сторінки зникли. Номер, з якого він дзвонив їй щовечора, наче вмер.
На роботі рвонули за три дні.
Власник кинув перед нею роздруківку залишків.
– Де костюми?
Вона дивилась у папір і мовчала.
– Я питаю: де товар?
Адміністраторка втупилась у підлогу. Колеги відсунулися, ніби від неї вже смерділо.
– Їх купили на розпродажі, – вичавила Віра.
– Хто?
Вона назвала ім'я.
– Документи?
Документів не було.
Власник поклав ручку на стіл.
– Або повертаєш різницю, або вилітаєш сьогодні. І ще подумаю, чи не віднести це в поліцію.
– Це мій наречений…
– То шукай нареченого.
Вона вийшла без бейджа. У пакеті бовталось змінне взуття, ложка і недоїдений йогурт з холодильника. На дверях магазину висіла реклама весільних знижок.
Удома вона сіла на ліжко, набрала маму і скинула. Ще раз – і знову скинула.
Як сказати, що весілля нема? Що "хороша робота" – це каса і примірочні? Що "своя квартира" – сира орендована однокімнатна? Що чоловік, за якого вона вже майже вийшла в голові, просто виніс з магазину дорогі костюми?
– Чого сидиш, як на поминках?
Вона здригнулась. Біля під'їзду стояв Микола, сусід знизу. Той самий, якого вона місяць тому затопила.
– Не твоя справа.
– Поки зверху не тече – вже не моя, – сказав він і глянув на телефон у її руці. – Кинув?
Віра різко підвелась.
– Відчепись.
– Значить, кинув.
Вона пішла повз нього, але він зрушив убік і став перед нею.
– Якщо ревітимеш у під'їзді, то хоч тихо. У мене зміна о шостій.
Віра розмахнулась і влупила його сумкою в плече. Микола навіть не здригнувся. Тільки хмикнув.
– О. Жива. Уже краще.
Наступного ранку він стояв біля входу з пакетом молока й батоном.
– У тебе очі червоні. Їла?
– Не твоя справа.
– Тепер моя. Бо коли ти голодна, ти зла. А коли ти зла, у тебе щось рве.
Він упхнув їй у руки батон. За годину вже стояв у її кухні навколішки й міняв кран.
– Хто тебе кликав? – кинула Віра.
– Труба, – сказав він, затягуючи гайку. – Кричала на весь стояк.
Він закрутив воду, підвівся, витер руки об рушник і подивився прямо.
– Якщо мужик ховається від фото, він ховається не від камери.
– Закрутив? Іди.
– Ні.
Він сів навпроти.
– Коли твої приїжджають?
Віра мовчала.
– Коли?
– Через два тижні.
– А весілля нема.
– Нема.
– То скажи.
Вона штовхнула чашку. Чай пішов по столу, закапав на підлогу.
– Скажи? І що далі? Що я брехала? Що мене обдерли як дурну? Що я без роботи? Що тітка Рита потім обдзвонить півродини і буде реготати?
Микола не відвів очей.
– Хочеш, я поїду з тобою на вокзал і скажу це сам.
– Ти хто такий узагалі?
– Той, хто місяць дивиться, як ти розвалюєшся і робиш вигляд, що стоїш рівно.
Вона сперлась долонями в стіл.
– І що ти пропонуєш?
– Одружимось.
Вона встала так різко, що стілець зіскочив і вдарився об плитку.
– Ти зовсім дурний?
– Можливо. Але я хоча б не зник.
Вона зареготала. Голосно. Зло.
– Добре. Паспорт не забудь.
– Не забуду.
Наступного ранку Микола стояв біля під'їзду в чистій сорочці.
– Пішли.
– Куди?
– Подавати заяву.
– Я пожартувала.
– А я ні.
Вона дивилась на нього довго, потім розвернулась і пішла назад. Він не рушив за нею.
– Тоді хоч мамі подзвони сьогодні, – кинув у спину. – До вечора. Не сховаєшся.
Вона подзвонила.
Мати мовчала довше, ніж говорила.
– То ми квитки здали дарма?
– Мамо…
– А фото не було, бо й чоловіка не було?
Віра притисла телефон до лоба.
– Був. Тільки він украв у мене все.
– Не все, – сказала мати. – Голос у тебе лишився. Раз додзвонилась – значить, не все.
Через три дні рідня все одно приїхала. Не на весілля. Просто приїхала.
Мати зайшла в квартиру, глянула на старі шпалери, на дешевий чайник, на сушарку з двома рушниками – і промовчала.
Тітка Рита не змовчала.
– А я ж казала. Нашу Ірину сватали по-людськи.
Брат стиснув кулаки. Батько поклав руку йому на плече.
Микола прийшов увечері. Без квітів. З картоплею, куркою і буханцем хліба.
– Добрий вечір. Я Микола. Мене тут, бачу, вже встигли обговорити.
Тітка Рита пирхнула.
– І це теж наречений?
Микола поставив пакет на стіл.
– Ні. Це сусід. Але нареченим можу стати швидше, ніж ви встигнете ще раз принизити Віру при мені.
На кухні стало тихо.
Мати вперше підняла на нього очі. Батько мовчки відсунув стілець.
Микола чистив картоплю, смажив курку, підтягнув розхитану ручку на дверях і пішов ночувати до себе. Без натяків. Без цирку.
Вранці тітка Рита тягла валізу до таксі й бурчала під ніс:
– Комедія якась, а не життя.
Микола взяв валізу з її руки, доніс до машини і голосно спитав:
– Квитки додому не забудьте. На чуже весілля ви вже їздили. На своє – запізнилися.
Віра глянула на тітку. Та відкрила рота і проковтнула слова.
Через тиждень Віра подала документи на нову роботу. Сама. Ще за місяць вийшла на стажування в невелику фірму.
А потім одного вечора, біля торгового центру, побачила Ігоря.
Той самий дорогий костюм. Та сама усмішка. Поруч – інша дівчина. Він уже нахилився їй до вуха.
Віра підійшла впритул.
– Костюм добре сидить?
Ігор сіпнувся.
– Ти що тут…
Вона стягнула з пальця дешеву каблучку, яку колись купила собі сама "на заручини", і втиснула йому в долоню.
– Це все, що ти мені лишив. Забери.
Дівчина поряд відступила.
– Хто це?
Віра подивилась їй прямо в очі.
– Наступна знижка.
І пішла.
Вдома на столі лежала мамина записка: "Тітка Рита дзвонила. Питала, чи буде весілля. Я сказала: буде. Тільки не для всіх".
Віра розірвала записку і кинула у відро.
У двері постукали. Микола.
– Паспорт у тебе? – спитав він.
Віра відчинила ширше.
– У мене тепер є дещо важливіше.
– Що?
Вона простягнула йому ключ.
– Якщо ще раз хтось прийде продавати мене зі знижкою, двері вибиватимеш ти.
Микола взяв ключ мовчки.
А каблучка так і лишилась у руці Ігоря – посеред парковки, між брудом і чужими кроками.
