Я саме витирала руки об фартух, коли в кімнаті різко дзенькнули фішки й син прошипів крізь зуби:
— Не заходь! Ти мені зараз усе зіб’єш!
На столі біля мишки лежала моя картка — я впізнала її по стертій смужці. Максим навіть не обернувся. Екран світився так яскраво, ніби в нас не кухня зі старими шпалерами, а якийсь казино-зал, де всі чужі й усім байдуже.
Я мовчки підійшла ближче, взяла картку двома пальцями й потягнула до себе. Він рвучко схопив її назад.
— Мамо, ну що ти робиш? Там ще можна відіграти!
Я поставила на стіл тарілку з нарізаним салом і хлібом — на автоматі, як завжди. У мене ці рухи давно без думок: нагодувати, заплатити, потерпіти. А думки — десь збоку, як дим із груби, який не хоче виходити.
— Відіграти… — повторила я. — Ти вчора “відігравав”, позавчора теж. І позаминулого тижня.
— Ти нічого не розумієш, — кинув він і натиснув щось так різко, ніби я винна в тому, що йому не щастить. — Мені треба спокій. Ти тільки заважаєш.
Я вийшла у двір і ледь не перечепилася через провислу дошку в паркані. Вона трималася на одному іржавому цвяху й хиталася, як зуб перед випадінням. Біля хвіртки валялася купка старих дощок, які Максим “потім прибере” вже третій місяць.
Я вхопилася за цю дошку — пальці одразу стали чорні від старої фарби. Смикнула — і в руках лишився шматок трухлявого дерева. Вітер продув у щілину так, що мені стало смішно й гірко одночасно: хоч би паркан сам собою розсипався, може тоді хтось згадає, що тут живуть люди.
У цей момент за хвірткою клацнув замок. Я підняла очі — Настя стояла з пакетом продуктів, а за нею Петро, мій зять, з якимось мішком у руці й рулеткою, що стирчала з кишені.
— Мам, ти чого така? — Настя обережно поставила пакет на лавку, наче боялась зачепити моє мовчання.
Петро нічого не питав. Він просто подивився на паркан, на дошку в моїй руці, на цвяхи, що стирчали з землі, і вже за хвилину зник у багажнику своєї машини. Повернувся з інструментами так буденно, ніби це його двір.
— Петре, та не треба… — я хотіла зупинити його автоматично, як завжди зупиняють те, що здається занадто добрим.
Він навіть не усміхнувся — тільки кивнув.
— Давайте, я швидко. Бо тут і дитина може зачепитися, і пес пролізе.
Настя пішла на кухню, почала розкладати покупки, розповідати щось про роботу. А я стояла у дворі й дивилась, як Петро міряє, підкладає, підтягує, не ламаючи собі спину показухою. Просто робить. Він не запитував, чому в мене так, чому Максим… Він наче бачив не причини, а діру — і закривав її.
І я не витримала — зайшла в хату, штовхнула двері в кімнату сина.
— Максиме! Вийди хоч на хвилину. Паркан валиться. Петро робить, а ти…
— Петро робить? — Максим нарешті повернув голову. Очі в нього були червоні, ніби він не спав. — А я що, просив його?
— Я просила? — я навіть розгубилась. — Він сам…
— Ну то й хай сам і робить, — відрубав Максим і знову втупився в монітор. — Я зайнятий.
Настя поставила на стіл каструлю з борщем. У хаті запахло святом, хоч сьогодні був звичайний день. Я подумала: от так і є — у нас у домі свято, коли хтось чужий принесе порядок із собою.
Ювілей я вирішила святкувати скромно. “Тільки свої”, — сказала я всім. Свої — це кілька родичів, кума, сусідка, і, звісно, Настя з Петром. Максим сказав, що нікуди не піде й “не любить ці цирки”, але я все одно накрила стіл: олів’є, оселедець, запечена курка, торт з магазину — бо руки вже не ті.
Перед приходом гостей Петро стояв у дворі, забивав останній цвях. Я чула, як він стукотів молотком, і той звук був як серцебиття дому — рівне, впевнене.
— Мамо, не хвилюйся, усе буде добре, — Настя поправляла мені комір, наче я мала виступати на сцені.
Максим так і не вийшов. Я тільки бачила, як у його кімнаті блимає світло монітора.
Коли почали стукати у двері, Петро перший відкрив. Допоміг роздягтися гостям, забрав пакети, виніс сміття, поки я різала хліб. І коли всі вже сіли за стіл і почали казати тости, він вийшов на хвилину до машини.
Повернувся з орхідеєю — такою білою, що вона виглядала ніби не з цього під’їзду, не з нашої пилюки й вічної втоми. А потім дістав коробочку й простягнув мені новий телефон.
— Це вам. Щоб у вас нормально ловило, і щоб ви не мучились із тим старим… — сказав тихо, без театру. — І фото будете робити, і нам дзвонити.
Я тримала той телефон і відчувала себе дивно: ніби мені дали не річ, а доказ того, що я ще комусь важлива не “бо треба”, а просто так.
— Дякую… — сказала я і запнулася. Бо дякувати — то одне, а ковтати клубок у горлі — зовсім інше.
У кімнаті Максима в цей час було тихо, тільки клацання мишки, як метроном. Ні “з днем народження”, ні “мамо”, ні навіть погляд.
Сусідка, виходячи покурити, прошепотіла мені на вухо:
— Твій Петро — золото. Бог тобі послав.
Я кивнула, але всередині мені стало холодно. Бо якщо Петро — золото, то що тоді в мене вдома щодня сидить? Камінь? Дірка? Чужа людина в тілі мого сина?
Після гостей я мила посуд. Настя витирала чашки, Петро збирав зі столу, складав у пакети залишки. Максим вийшов тільки тоді, коли на столі залишилися кілька канапок.
Він мовчки взяв тарілку, сів на край і почав їсти, не дивлячись на мене. Петро кивнув йому:
— Смачно, правда?
Максим не відповів. Тільки щось буркнув і пішов назад. Ніби тут не було свята. Ніби мене не існує, доки я не маю що віддати.
Тієї ночі я не спала. Я лежала й слухала, як у кімнаті сина клацає клавіатура, як він ходить туди-сюди до кухні, як відчиняє холодильник. І в голові крутилась одна картина: паркан, який хитається, і Петро, який ставить нову дошку. А Максим — який навіть не піднявся.
На ранок я вдягла пальто і пішла до нотаріуса. Руки тремтіли, і я не могла зрозуміти — від холоду чи від того, що я, може, роблю щось непоправне. У кабінеті було тепло й пахло папером.
— На кого будете оформлювати? — запитала жінка, не піднімаючи очей.
Я проковтнула слину.
— На доньку. І… — пауза вийшла така довга, що я сама її злякалась. — І на її чоловіка.
Нотаріус підняла брови, але нічого не сказала. Лише клацнула ручкою, як печаткою по моїй рішучості.
Коли Максим дізнався, він не грюкнув дверима — він зробив гірше. Він став посеред кухні, де я різала картоплю, і заговорив тихо, майже шепотом, від якого мороз ішов по спині.
— То от як. — Він усміхнувся одним кутиком рота. — Ти мене списала.
— Я тебе не списувала, — сказала я і відклала ніж. — Я просто не хочу, щоб хата стала ставкою в твоїй грі.
— Я твій син! — він різко підвищив голос. — СИН. А ти віддаєш усе йому! Чужому мужику!
Настя саме зайшла в хату і зупинилась у дверях, притискаючи сумку до грудей. Петро стояв позаду — мовчазний, напружений, але не ліз. Він не робив крок вперед, поки його не покличуть. І це було ще болючіше: Максим кричав “син”, а Петро мовчав — і все одно тримався поруч.
— Чужому? — я подивилась на Максима. — А ти хто мені зараз? Хто ти мені, коли я прошу полагодити хвіртку — ти кричиш. Коли прошу допомогти — ти “зайнятий”. Коли в мене день народження — ти навіть не виходиш.
Максим різко штовхнув стілець — той скреготнув об підлогу.
— То ти вибрала його. Ну добре. — Він витяг із кишені телефон, підняв його перед моїм обличчям. — Пам’ятаєш, як ти мені гроші переводила? Як давала “останнє”? Можу всім показати, яка ти “мама”. Я скажу, що ти сама мене підсадила, сама давала, сама… А тепер робиш з мене монстра!
Настя тихо видихнула:
— Максим…
— Мовчи! — він повернувся до неї так, ніби вона зрадила його самим фактом, що стоїть тут. — Ти теж. Ти привела сюди цього святого Петра, щоб він мамі в очі заглядав і подарунками купував! Ви всі… ви всі проти мене!
Петро нарешті зробив крок вперед. Спокійно, без різкості. Поставив на стіл свої ключі — так, ніби клав межу.
— Максиме, — сказав він рівно. — Давай без погроз. Це дім твоєї мами. Не твій.
Максим повернувся до нього, очі блиснули.
— Не мій? То й живи тут ти! — кинув він і з силою змахнув рукою зі столу. Моя миска з картоплею полетіла на підлогу, картоплини розкотилися по кухні, як дрібні білі свідки. — На! Забирай! Все ваше!
Я не закричала. Я просто повільно присіла, почала збирати картоплю в фартух. Одна котилась під шафу — я дотягнулась рукою, витягла її з пилом, поклала до інших. Тиша стала такою густою, що чути було, як у Максима тремтить дихання.
— Я піду, — сказав він раптом. Не впевнено, не гордо — різко, як відрізають мотузку. — Але ти потім не плач.
Він пройшов повз нас, схопив куртку, грюкнув дверима так, що дзвякнула шибка в серванті. На подвір’ї заскрипіла хвіртка — та сама, яку Петро підкрутив учора. Вона скрипнула менше, ніж могла б. Ніби навіть дерево не хотіло робити з цього спектакль.
Настя кинулась до вікна, але Петро тихо взяв її за плече й зупинив. Вона лишилася стояти, затиснувши губи, аби не розплакатись.
Я зібрала останню картоплину, підвелася і взяла віник. Руки вже не тремтіли — вони просто робили те, що мають робити.
Петро мовчки підняв миску з підлоги, поставив її в мийку. Потім вийшов у двір.
За хвилину я почула, як він закриває хвіртку на засув. Не з роздратуванням — акуратно, надійно. Як роблять люди, які лишаються.
