Катерина Іванівна не знімала пальто, не роззувалась. Зайшла в уже відсирілий будинок, присіла на диван у вітальні і пустила сльозу. Згадала роки, які пройшли тут, свою молодість. Скільки сил сюди вклала, часу та грошей!
Донечка їхня, Соломійка, з народження була хвороблива. Постійно Катерина Іванівна її лікувала.
– Що ти бігаєш біля неї, бачиш слабка вона в нас зовсім. Не буде жити. Краще ще одну дитину народи! – казав чоловік.
Катерину дуже ображали такі слова. Це ж рідна кровиночка. Як можна її покинути? Та й яка може бути друга дитина, коли вона й цю ледве доносила у своїх 42 роки. Довго вони з чоловіком не могли дітей мати. Двох ще на ранньому терміні вагітності втратила. Жінка вже й не сподівалась – а тут ось як вийшло.
Чоловік до іншої дружини пішов. Та йому народила сина. Здорового. А за Соломійку він і чути не хотів.
Соломія підростала, ставала міцнішою. А на Катерину купу турбот впало: на колгоспі працювала, за домашнім господарством вслідкувати потрібно, в домі прибрати, наготувати. З ними жила ще її матір, то допомагала, як були сили. Та було важко в селі і без чоловіка. До Катерини Іванівни сватався вдівець. Та вона його не прийняла, соромно було перед донькою. Як це вона чужого для дівчинки чоловіка додому приведе? Так і жили, тягнули все на собі.
Соломія поїхала до міста вчитися, знайшла там собі чоловіка, одружились. Дочка у них народилась Варвара. Соломія у декреті довго сидіти не збиралась, тому почала благати маму про переїзд у місто.
– Матусю, я ж краще для усіх хочу. Бабусі не стало, немає чого тобі там робити самій. А тут внучка, тобі веселіше і нам допомога.
– Соломійко, ти чого? У мене тут корова, собака, за городом дивитись потрібно! Як я це залишу?
– Продавай корову собаку віддай сусідам і перебирайся.
Катерина Іванівна не могла відмовити донечці. Зробила, як вона сказала і через тиждень уже жила в місті.
Дочка з зятем цілий день на роботі працюють, а Катерина встигне з внучкою придивитись та ще й вечерю приготувати. Дуже їй Варварка на матусю схожа була. Жінка в ній душі не чула. І не хворіла дівчинка зовсім.
У чотири роки Соломія вирішила Варвару у дитячий садок віддати, щоб вона розвивалась, з однолітками спілкувалась.
Чоловік постійно сварився з Соломією через матір. Казав, що вона розбалувала їхню дитину. В садок зі сльозами і плачами іде, до бабусі назад проситься.
Катерина Іванівна не розуміла, що зробила не так. Усе ж якнайкраще хотіла! А от від Соломійки своєї, донечки найріднішої, в житті не очікувала почути таких слів:
– Ти, мамо, знаєш що? Їдь назад у село. Варя у садок пішла, тож уже нема потреби тобі тут сидіти.
Жінка остовпеніла, не знала, що й сказати має. Хіба ж таке говориться рідній матері?
Зять відвіз тещу на автовокзал з речима. Залишив, навіть не попрощався. І Соломійка навіть не вийшла обійняти маму на прощання. Та жінка знала, відчувала, що матір вона любить. Певно чоловік її змусив матері збутись.
Так вона і опинилась в рідному домі. Сиділа, думала над своїм життям і почула голос сусідки.
– Тьфу, Катю, то це ти? – сказала сусідка, зайшовши в кімнату – я думала злодії якісь забрались, йшла розбиратись. Так чого ти тут сидиш? Ходи до мене, чаю теплого вип’ємо. Розкажеш, що у наших краях робиш.
Сусідка мало не тягла Катерину Іванівну до себе додому. Розповідала, що відбулось за час її відсутності.
– А от мої внуки вже зовсім виросли. Слухняні такі, в усьому мені допомагають. А знаєш, твоя корова нам таку теличку вродила. Забереш собі. Без корови в селі нікуди.
Катерина була рада знову чути розмови про село, бачити велику дружню родину. Ніхто її не розпитував, чого назад повернулась. А син сусідки після вечері сказав:
– Бабо Катю, ви не думайте назад поки в свій дім повертатись. Залишитесь у нас поки. А я вам дах підлатаю, дрів навезу і трубу прочищу, тоді зможете у своєму домі лад наводити! А як не захочете там самі бути, то будете у нас жити.
Жінка посміхнулась і так тепло їй на душі стало. Відчула, що зараз вона на своєму місці.
Як ви
