Я ще пальто з пакета не встигла витягнути, як під під’їздом мене перехопили за лікоть.
— І ти думаєш, мені дванадцять тисяч ніхто не поверне? — голос у тітки Ніни був такий, ніби я в неї з гаманця витягла.
Я зупинилась, пакет шарудів у руках, на телефоні миготіло «Садочок: забрати до 17:30», а в голові — тільки одне: **які ще дванадцять тисяч?**
— Вибачте… що? — я навіть посміхнулась не в тему, як людина, яка просто не встигає зрозуміти, де вона провинилась.
— Та не прикидайся. Твоя мама взяла. На життя! — тітка Ніна підняла брови так, ніби оце зараз мене при всіх виведуть на чисту воду. — А ти, виходить, рідну матір кинула. Вона інколи… ну зовсім без нічого.
Я відчула, як у мене вуха наче запеклися. Пальці самі сильніше стиснули пакет. Я уявила маму — не голодну. Маму, яка вміє страждати красиво. Маму, яка звикла, що хтось поруч усе тягне: спочатку тато, потім… ну, мабуть, логічно, що тепер я.
— Я… не знала, — сказала я сухо. — Я з нею поговорю.
Тітка Ніна відпустила мою руку, але не погляд.
— Поговориш. Бо люди ж бачать. Хто як живе.
Я піднялась сходами так швидко, що серце стукало десь у горлі. На третьому поверсі зупинилась, щоб перевести подих і не закричати просто в двері. Пальто в пакеті було легке, майже новеньке, з нормальним поясом — я його на секонді випадково вхопила, думала мамі підійде. Мені — не сів розмір, а їй… їй завжди «потрібно щось пристойне».
Дзвінок. Другий. Третій.
Мама відчинила не одразу. Стояла в домашньому халаті, але волосся акуратно вкладене, нігті блищать. Очі — як завжди: трохи здивування, трохи образи, наче я прийшла не в гості, а з перевіркою.
— О, ти? — і пауза. — Заходь.
Я зайшла й поставила пакет у коридорі. Вона навіть не нахилилась глянути.
— Мамо, — я не роззувалась. — Ти брала в тітки Ніни дванадцять тисяч?
Вона пройшла на кухню, ніби я запитала, де в неї цукор. Відкрила шафку, дістала чашку. Чайник клацнув кнопкою.
— Та брала, — сказала спокійно. — А що?
— А те! — у мене голос зірвався, і я сама себе не впізнала. — Навіщо? На що?
Мама повільно повернулась. Вона не підвищила голос. Вона вміє робити так, щоб кричала тільки я.
— Я хотіла оновити гардероб до весни. Пальто нормальне, взуття… Мені ж треба виглядати.
Я мовчки кивнула на пакет у коридорі.
— Я тобі принесла пальто. Хороше. Ти ж казала, що мерзнеш.
Вона навіть не глянула в той бік.
— Я не буду одягатися в речі з секонд-хенду, — відрубала. — Це приниження. Я не звикла так жити.
— А я звикла?! — слова вилетіли самі. — Я звикла до двох робіт? До того, що я вночі прасую форму, бо зранку треба встигнути в садочок і на зміну? До того, що діти питають, чому тато не дзвонить?
Мама злегка піджала губи, як робить, коли її «занадто грузять».
— Не треба на мене кричати. Я ж не винна, що він пішов.
— Ти винна, що ти… — я ковтнула, бо відчувала: ще одне слово — і я скажу те, що назад не забереш. — Ти винна, що береш гроші в людей і виставляєш мене… ким? Байдужою дочкою?
Мама налила собі чай. Ложечка дзенькнула об склянку.
— Я ж не до чужих людей ходила. Це Ніна. Ми з нею давно знайомі.
— Мамо, це дванадцять тисяч! — я вдарила долонею по столу, не сильно, але так, що чашка здригнулась. — Я їх де візьму? В мене дітям на зуби треба. На зимові черевики. Я на обіди в школі економлю!
Мама зітхнула так, ніби я розповідаю їй якісь дрібні побутові незручності.
— Я думала, ти допоможеш… — вона сказала це м’яко. І саме це «м’яко» мене добило.
— А ще десь брала? — я спитала й сама не знала, навіщо питаю, але всередині вже щось підказувало: **це не кінець**.
Вона на секунду зависла з чашкою в руці.
— У дядька твого… п’ять тисяч.
Мені стало холодно. Не в кімнаті — в грудях. Я присіла на край стільця, бо ноги раптом перестали бути моїми.
— У мого дядька, — повторила я тихо. — Ти взяла в нього теж.
— Не «теж», а… ну так, — мама роздратовано поправила халат. — Він сам запропонував. Йому не шкода. Він же чоловік.
Я піднялась і пішла до холодильника. Відчинила різко. Не тому, що хотіла щось знайти. Просто хотіла побачити правду.
На полицях стояли запаковані сири з назвами, які я вимовляю через раз. Якийсь хамон чи прошуто, тонко нарізане, акуратно складене. На дверцятах — йогурти, не ті по акції, а «правильні». У нижньому ящику — виноград, ківі, мандарини, навіть гранат. У лютому.
Я стояла, тримаючи дверцята, і відчувала, як у мене всередині щось перестає бути живим.
— Це… ти так голодуєш? — спитала я тихо, не повертаючись.
— Я маю нормально харчуватися, — відказала мама. — У моєму віці… ти що, хочеш, щоб я себе запускала?
Я зачинила холодильник. Повільно. Щоб не грюкнути й не дати їй привід сказати: «Ти неврівноважена».
— А мої діти? — я повернулась. — Вони в якому віці мають нормально харчуватися? Коли виростуть?
Мама мовчала, дивилась у свою чашку. Її пальці обіймали склянку так, наче їй холодно. Але не було холодно. Було зручно.
Я взяла пакет із пальтом, знову тримаючи його так, ніби це єдине, що я можу контролювати.
— Я не буду розбиратися з цими боргами, — сказала я рівно. — Ні з дванадцятьма, ні з п’ятьма. Це твоє.
Мама підняла голову різко, як по команді.
— Ти що таке кажеш? — в голосі з’явився метал. — А як я їх віддам?
— З пенсії, — я відповіла без паузи. — Відкладай. Ти ж вмієш планувати… гардероб.
Вона встала. Стілець скрипнув.
— Тобі не соромно? Я ж твоя мати!
Я вже стояла в коридорі, натягувала куртку, не знімаючи пакета з руки.
— Мені соромно тільки перед дітьми, коли я їм кажу: «Почекайте до зарплати», — сказала я й потягнулась до дверей.
— Ти ще пожалкуєш! — кинула мама мені в спину. — Люди ж все бачать!
Я відкрила й вийшла. На сходах було чути, як у неї на кухні дзенькнула ложечка — вона, мабуть, знову помішувала чай, ніби нічого не сталося.
Унизу, біля під’їзду, тітка Ніна стояла з пакетом сміття й робила вигляд, що не чекає. Я пройшла повз. Вона відступила на крок, щоб перехопити.
Я зупинилась сама.
— Я не брала у вас грошей, — сказала я їй спокійно. — І віддавати не буду.
Її рот відкрився, але слів не було.
Я розвернулась і пішла до зупинки. Пакет із пальтом гойдався біля коліна, і я раптом зрозуміла, що так і не роззулась у мами — як зайшла, так і вийшла.
