— А ти моїй мамі віддячити не хочеш? — Тарас кинув це просто на кухні, поки я рахувала виручку з магазину. – Вона 10 років наших дітей тягнула, поки ти в Португалії відпочивала.
— Відпочивала? — кажу. — Ти серйозно зараз?
Він сів, відкрив холодильник, дістав ковбасу і далі своє:
— Не крути. Ти своїй мамі щомісяця даєш. А моя що, чужа?
Я 10 років була в Португалії. Не від хорошого життя. Роботи тут не було, двоє дітей, недобудований будинок, вічно порожній гаманець. Я тоді сказала чоловікові: їдь ти. Але тут влізла свекруха:
— Мій син нікуди не поїде, — сказала вона тоді. — Хочеш грошей — їдь сама! А я Тарасика нікуди не пущу!
Я й поїхала. Бо моя мама вже була там і допомогла зачепитися – знайшла вакансію покоївки у готелі. А дітей, 10 і 12 років, лишила на чоловіка. Він швидко перебрався до своїх батьків. Так йому було “зручніше”.
Я висилала гроші щомісяця. І на дітей, і на будинок. У мене досі частина квитанцій лежить у папці з документами. Бувало, що собі жаліла гроші на якусь чашку кави в кафе – все складала до купки, аби передати Тарасові. А тут мені тепер розказують, хто кого тягнув.
Повернулась я додому через 10 років. Будинок уже стояв. Не палац, але наш. Адже Тарас ще окремо з тих грошей вирішив купити в кредит нову машину.
Із собою привезла ще відкладені гроші – відкрила маленький продуктовий магазин у нашому селі. Бо раніше доводилося їздити у місто на закупи. Тому мій бізнес день за днем процвітав.
Потім захворіла моя мама і їй довелося повернутися до України. Аналізи, приватна клініка, крапельниці, дорогі ліки:
– Боже, доню, я привезла гроші, які відкладала. А їх за тиждень не стало. От що далі робити?
Тому я платила за її лікування, бо хто ж ще допоможе, як не донька? У мене досі в шухляді чеки з аптеки, а в сумці постійно її рецепти.
Мама одужала, але не до кінця. То вітаміни треба, то обстеження, то санаторій. Я їй допомагаю щомісяця. Не мільйони, але скільки можу – стільки і даю.
Чоловік про це знав. Сам зі мною їздив раз у лікарню бачив пакет з ліками і конверт з грошима, який я мамі давала. Та потім вирішив мені потурати цією допомогою!
Другий раз це вже було ввечері, за столом. Свекруха прийшла на чай. Я поставила каструлю з картоплею, оселедець, хліб. І тут вона каже:
— Дехто про свою маму не забуває. А я, виходить, просто так дітей гляділа?
Я ложку поклала.
— Просто так? — питаю. — А гроші хто висилав? Хто будинок добудував? Хто дітям на куртки, взуття і телефони давав?
Свекруха скривилась:
— Та що ти там висилала. Якби не ми, нічого б не було. Діти жили в мене, їли в мене. А твої єврики я ні разу не бачила і в руках не тримала!
— Мамо, бабуся ж казала, що ти там собі життя влаштувала і про нас не думала, – ніяково відповіла донька.
От тоді мені стало ясно, що їм роками вливали в голову – що мама погана, їх кинула напризволяще. Хоча я з ранку до ночі працювала в поті чола, аби заробити пару євро для дітей.
Я встала, пішла в спальню, дістала папку. Принесла на стіл. Висипала квитанції, старі чеки, копії переказів, навіть фото з будівництва, де куплений за мої гроші дах.
— Дивіться, — кажу. — Оце за вікна. Оце за цеглу. Оце за котел. Оце дітям на школу. Оце на зимові куртки. Оце на ваші ліки, мамо, — і на свекруху глянула.
Чоловік почервонів:
— Не треба цирку. Нащо ти починаєш сварку за вечерею?
— Цирк не я почала.
Свекруха ще щось хотіла сказати, але син узяв один чек і читає вголос дату. Потім другий. Потім мовчки поклав назад.
Чоловік тоді вже прямо сказав:
— Ну добре. Але ти могла б щомісяця і моїй мамі давати. За допомогу.
— Ні, — кажу. — Не могла б.
Він аж стукнув долонею по столу.
— То моя мама тобі ніхто?
— А я вам хто була 10 років? Банкомат?
На другий день свекруха прислала чоловіка до магазину. Він став біля каси, поки я розкладала хліб.
— Мама образилась, — каже. — Каже, ти її принизила.
— Нехай, — відповіла я. — Мене теж принижували. Довго. А ще дітям казали, яка мама погана. А хто хату побудував? Хто гроші заробив? Хто цей магазин відкрив? На чиї гроші ти собі машину взяв?
Він ще постояв і видав:
— Якщо ти така правильна, перепиши магазин на мене. Все одно це сімейне.
Я навіть засміялась. Гірко, але засміялась.
Увечері я зняла з полиці папку з документами на магазин, поклала окремо. Гроші з каси перерахувала, закрила в сейф. Ключі від магазину забрала собі в сумку. Не лишила на кухні, як раніше.
А чоловікові сказала коротко:
— До моїх грошей, магазину і документів більше не лізь. І мамі своїй передай: я їй нічого не винна. Якщо тобі це не підходить — двері знаєш де.
