Світлана жила у своєму будиночку. Він був таким же простеньким, як і в решти сусідів, невеликий, скромний. Влітку ця місцевість за мегаполісом нагадувала справжній райський куточок. Знаходитись там було одним задоволенням.
Жінка вже кілька років була на пенсії. Нарешті вона дала волю своєму бажанню і розпочала ремонт у домі. На заощаджені гроші вона не те, що влаштувала ремонт, вона взялася добудовувати веранду, міняти підлогу, рівняти стіни, щоб всередині було так само красиво, як ззовні.
Кілька років безперервних робіт, витрачених сил, перечитаних купи статей, книжок і перепитано багато людей. Результат перевершив усі очікування. Весь цей процес не те, що втомив жінку, він навпаки надихнув її й дав нову енергію.
І ось її скромна хатинка просто сяяла всередині. Стільки затишку й атмосфери було у ньому, а як приємно там знаходитися. Вікна виходили на пишний, акуратний сад, де цвіли дерева і буяла зелень.
У вітальні тепер стояв гарний широкий стіл та масивні стільці, готові прийняти гостей. Був окремий кабінет, дві спальні, гарненька кухня.
Світлана все своє життя була дуже товариською людиною. Тож, коли її будинок був готовим, вона стала запрошувати коліжанок, сусідів і родичів. Вона радо приймала всіх у своєму домі. Заварювала чай, пригощала тістечками, вони могли годинами розмовляти про своє.
Всі дивувалися, як у такому віці жінка наважилась самотужки робити ремонт. Хоча по правді Світлана ще мусила підробляти. Адже однієї пенсії для жінки було б недостатньо.
Її діти теж не могли висилати гроші. У них самих орендовані квартири, маленькі діти, кредити. Але жінка і не просила в них допомоги. Ставилась з розумінням і завжди запрошувала в гості.
Жінка приймала гостей з приводу і без. Кожного тижня до неї все частіше навідувались люди. Спочатку це подобалось жінці. Але потім вона зловила себе на думці, що ніхто не запрошує до себе її.
– Як ти думаєш, чому так? – Світлана розмовляла за ранковою кавою зі своєю сусідкою. – Усі мої знайомі бували в мене вже мінімум тричі цього місяця. Чому я ніколи не чула від них: “А приходь якось до нас”?
– Може ти стала еталоном гостинності? – розсміялася подруга. – А ти сама подумай. В тебе тепер шикарний будинок, один на цілу вулицю. Хто захоче запрошувати у свій звичайний дім, у квартири без ремонту?
– Але ж я не піду туди перевіряти чистоту чи з докорами дивитимусь у кожний куток. Мені теж хочеться ходити в гості, щоб запросили, так само зробили чаю. Це ж нормально, коли люди прощаються – запрошувати до себе у відповідь. Це говорить про дружні стосунки, довіру, прихильність. Бо їх дім, а не якесь кафе.
– Ну тут я з тобою згідна. Але не знаю. Наприклад, я тебе запрошую. Хоча буває, що до тебе навіть не додзвонишся! Я думаю тут більше справа у підготовці зустріти гостей. Це ж треба прибрати, щось приготувати, і коли вони підуть – помити посуд, знову прибрати. Люди не хочуть заморочуватися, їм легше піти до когось, як ти, яка завжди рада бачити.
І тут Світлана замислилась. Дійсно. Вона втомилася. Ще й тиск останнім часом скаче. Їй стало важче ходити до магазину. Та і лікарі радили пройти курс лікування.
З того часу вона більше не запрошує усіх. Лише родичів і найближчих друзів. Вона розуміла, що такі люди не будуть приходити до неї з порожніми руками та і засиджуватись не стануть, знають, що старенькій потрібен відпочинок.
Відтоді у будиночку Світлани стало спокійніше і тихіше. І така ж гармонія настала у її душі. Тепер зі знайомими вона могла поспілкуватись в інтернеті, друзі час від часу телефонували, а дехто взагалі зник з поля зору, ніби їх і ніколи не було.
– Все, що не робиться, все на краще! – любила тепер говорити Світлана, читаючи у своєму кабінеті улюблену книгу під аромат запашного чаю.
А ви любите приймати гостей чи ходити в гості?
