Все життя мати казала, що я негідний чоловік та поганий син. Постійно нагадувала, що я ніде не працюю та сиджу на її шиї. Хтось подумає, що я дійсно такий безсоромний хлопчина. Однак, мені тоді було тільки 13 років, ще зовсім дитина!
Я тоді був підлітком, гормони стрибали, часто нервувався, закрився у собі не тільки від матері, але й друзів та однокласників. Зі мною тоді мало хто спілкувався та я став справжнім відлюдьком у колективі. Чесно кажучи, я навіть хотів втекти геть з дому, тільки б не бачити її. Однак, куди я піду? Про роботу навіть не міг думати, адже тоді навчався у 7 класі. А треба гроші на одяг, спортивну секцію, харчування. Мама ніколи не купувала мені солодощі, тільки бабуся приносила у гості домашні пиріжки з шоколадом. Маму такі гостинці нервували, і вона викидала все у сміття.
Але був один день з життя, коли я почувався по-справжньому щасливим. Мені тоді було 7 років та я мріяв про велосипед. Уявляв, як буду кататися з друзями у парку наввипередки. Зранку прокидаюся, а біля ліжка стоїть саме він! Такий великий, спортивної фірми. Був на сьомому небі від щастя.
Однак, я тоді невміло катався. Ще й не міг нормально залізти. Мама не купила мені шолома чи нарукавників, мовляв, нема потреби. Тоді була субота, у мами вихідний день. Ми вийшли на двір, біля будинку була вузька доріжка. Декілька хвилин я боявся навіть гальмувати, але впевнено набирав швидкість.
Вже навіть відпустив одну руку, щоб мама побачила, який я молодець. Але вона відволіклася на розмову з сусідкою та не звертала уваги на мене. Тоді я не помітив невелику яму, перечепився та упав на машину, яка стояла поруч. Розбив головою дзеркала та поставив подряпину на дверцятах. Чув, як лунала сигналізація, а всі коліна були у синцях та крові.
– Та що це з тобою таке? Просто ходяче лихо! Чому всі діти вміють нормально кататися, а з тобою завжди одні проблеми? – кричала мама.
Вона гучно сварила мене, била, а я просто тихо схлипував. Добре, що власник авто не почав вимагати у мами гроші на ремонт, інакше вона б просто втратила контроль над собою. Майже місяць я не гуляв з друзями, а велосипед мама закрила на балконі та забороняла навіть дивитися на нього. З того дня на згадку у мене залишився невеликий знак на нозі.
Я вступив після 9 класу у коледж до іншого міста. Все літо працював, щоб заробити грошей на гуртожиток. Бувало, що після пар я біг на завод, де підпрацьовував вантажником чи охоронцем. А мама до мене навіть не телефонувала. Просто немов зникла з мого життя назавжди.
Зараз мені 18 років. Ще жодного разу не чув у слухавці привітання мами з днем народження. Вчора вирішив приїхати додому. Можливо, що вона нарешті змінилася? Мама мовчки відчинила двері та удала, ніби я не зникав на 4 роки геть. Сіла на диван та дивилася у вікно.
– Ти, здається, забула, що у тебе є син. Скажи, будь ласка, ти хоча б думала всі ці роки про мене? Намагалася шукати? – тихо запитую.
Вона мовчала, тільки тихо схлипувала. Здається, що я дарма тільки час згаяв. Навіть не попрощався, грюкнув дверима та пішов геть. Ні, у мене ніколи не було рідної матері. Хто ця незнайома жінка – я уявлення не маю.
А ви погоджуєтеся з думкою хлопця? Чому?
