Все життя я не мала ніякої помочі від свекрухи. Серце Валентини Павлівни не розтануло навіть тоді, коли я подарувала їй онука. Але мені її подачок не треба було — я добре знала, що вона думає тільки про своїх донечок, про зятів, а до рідного сина і його сім’ї їй байдуже.
Дмитро каже, що так було завжди. Він ж у родині наймолодший — от до нього батькам руки ніколи не доходили.
Ми намагалися самі собі раду давати. Багато працювали, непогано заробляли. Вже й син наш зовсім дорослий — знайшов собі підробіток, каже, що буде на квартиру відкладати.
Живемо мирно, а чого ще треба для щастя?! Останні роки зі свекрухою майже не спілкуємося. Хіба зі святами можемо одне одного привітати, на тому й все.
Їй точно не до нас — спершу вона зятькам допомагала бізнес відкрити, тепер з онуками возиться. Чого жінку відволікати?!
Але кілька тижнів тому Валентина Павлівна нам сама зателефонувала. Сказала, що злягла, дуже погано себе почуває.
Ми ні хвилини не думали — сіли в машину і помчали до неї. Що тоді почалося!
Сестри чоловіка захотіли одразу вирішити, хто ж буде доглядати за мамою. Ми з Дмитром тихенько стояли збоку і навіть нічого не говорили.
– Братику, а ти чого язик в одне місце засунув? Нічого не хочеш сказати?
– А що маю казати? Мама все життя мене знати не хотіла, а тепер я маю за нею доглядати?
– Не вигадуй! Вона завжди любила нас однаково. А те, що тобі грошима не помагала, то це тільки тому, що ти чоловік
– От-от, Дмитрику. Ти з нас всіх наймолодший, маєш більше здоров’я — воно тобі знадобиться в догляді за старенькою жінкою.
Я аж дар мови втратила від того всього, що відбувалося в тій квартирі. Шкода було свекруху, яка й слова мовити не могла, тільки тихенько плакала, усвідомлюючи, кого виховала на свою голову.
Хоч вона до нас з Дмитром доброю і щедрою ніколи не була, але при ній навіть не могла сказати, що не буду за нею доглядати.
– Домовмося так: ви берете матір на себе, а ми відмовляємося від свого права на її трикімнатну квартиру! Годиться?
Мій чоловік на якусь хвилю задумався, а я його як смикнула за рукав! Як можна після стількох років вірити тим жінкам! Від них нічого хорошого не можна сподіватися. Хоч трикімнатна квартира на дорозі не валяється, але виносити горшки за чужою людиною заради такого я не збираюся.
Хіба я не права?
А як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
