– Ти знову банки переставив? Ніна стояла посеред льоху з порожньою полицею в руках. – Не чіпав я нічого, – сказав Василь і відвів очі. – Не бреши мені в хаті.

– Ти знову банки переставив?

Ніна стояла посеред льоху з порожньою полицею в руках.

– Не чіпав я нічого, – сказав Василь і відвів очі.

– Не бреши мені в хаті. Тут вчора було дванадцять огірків, шість варення і мішок картоплі. Куди воно ділося?

На ґанку вже тупцяв Олексій. Почув – завмер.

– Василю, я питаю востаннє.

– Ти все одно половину викинеш навесні.

Ніна повільно поставила полицю на землю.

– То ти вкрав у власної жінки, бо вирішив, що краще знаєш, кому треба їсти?

– Не вкрав. Віддав туди, де воно не згниє.

– Кому?

Олексій кашлянув за дверима.

– Бабі Захарівні, – сказав Василь. – Їй зимувати нічим.

Ніна глянула спершу на нього, тоді на двері.

– Заходь уже, герою.

Олексій зайшов, ніби на суд.

– Це я запропонував, – швидко сказав він. – Чого добру пропадати? Самотня стара, пенсія копійки…

– А ти в нас тепер святий? – відрізала Ніна. – Чужим добром милосердя показувати легко.

– Чужим? – Василь аж засміявся. – Я ту картоплю копав. Спину на ній лишив.

– А банки хто крутив? – крокнула до нього Ніна. – Хто ночами варив, щоб у тебе взимку було що жерти, коли ти з друзями на лавці "рятуєш світ"?

– Та не їмо ми стільки!

– Не їсте, бо ти носом крутиш. Тобі або м'ясо, або "не те". А як комусь віддала б сама – слова б не сказав. Але ж ні. Ти хотів не допомогти. Ти хотів вирішити за мене.

Олексій підняв руки.

– Та годі, Ніно. Ми ж по-людськи.

– По-людськи? – Ніна подивилась на нього так, що він опустив очі. – По-людськи – це спитати. А не тягнути городами, щоб "сусідки не побачили".

Василь зціпив зуби.

– Бо ти б не дала.

– Так. Не дала б. Бо я знаю, як це робиться. Один раз винесеш "зайве" – і село вирішить, що в нас комора без дна. Де ви були, коли я торік твоїй сестрі консервацію складала? Коли твоїм племінникам мішки картоплі збирала? Тоді це було "Ніна молодець". А як я сказала "досить" – одразу жадібна.

– Бо ти й стала жадібна, – кинув Василь. – У тебе все по банках. Навіть життя.

Ніна зблідла.

– А в тебе що? Совість прокидається тільки тоді, коли чужа баба худа?

Олексій тихо вставив:

– Вона реально голодна.

– І що? – різко повернулась до нього Ніна. – Я маю годувати все село? Чи тільки тих, кого вам зручно жаліти?

– Самотню стару – так, – сказав Василь. – Це навіть не обговорюється.

Ніна коротко засміялася.

– О, звісно. Самотню стару – так. А самотню жінку в власній хаті – ні? Я тут із банками, грядками, плитою одна. Ти ночуєш то на терасі, то десь за хвірткою. Але герой у нас ти.

Василь почервонів.

– Не починай при ньому.

– А ти при мені красти не починай.

У хвіртку вже зазирала сусідка Марія.

– Все нормально у вас?

– Заходьте, Маріє, – сказала Ніна голосно. – Хай люди теж почують, як мій чоловік та сусід нишком виносили з двору їжу, бо я, виявляється, "не зрозумію".

За Марією підтягнулась Тамара з магазину, потім ще двоє.

Олексій прошипів:

– Нащо цей цирк?

– А ви ж любите публіку, – сказала Ніна. – Тільки коли вас хвалять.

Марія притисла хустку до грудей.

– Василю, це правда?

– Я відвіз харчі Захарівні, – сказав він уже голосніше. – Бо вона бере в магазині хліб, сіль і крупу. Бо їй ніхто не допомагає. Бо у нас щороку половина летить на смітник.

Тамара фиркнула:

– Та вона й справді бідно живе.

– То допоможи їй зі свого магазину, – відрубала Ніна. – А не з моїх банок.

– Оце вже грубо, – сказала Марія.

– Грубо – це коли мою працю називають "зайвим". Грубо – це коли чоловік, який пальцем не ворухне біля плити, розпоряджається, що "викинемо", а що "подаруємо".

– Я копаю, – гаркнув Василь. – Я все життя копаю!

– І що? Це дає право залізти в льох і гратися в доброго пана?

Олексій раптом випалив:

– Краще віддати голодній, ніж тримати як пам'ятник власній потрібності.

У дворі стало тихо.

Навіть Ніна на секунду замовкла.

Бо звучало гидко.
І занадто влучно.

Ніна повільно кивнула.

– То тепер слухай мою соціально незручну правду. Чоловіки дуже люблять бути добрими за рахунок жінкиної невидимої роботи.

Марія зітхнула:
– Ну… в цьому теж є правда.

Василь ступив до Ніни.

– Не перекручуй. Я не для себе взяв.

– Саме для себе, – сказала вона. – Щоб один раз відчути себе не нікчемою, а рятівником.

Він замахнувся рукою – не вдарив, але зупинився так близько, що у дворі хтось ахнув.

Олексій вхопив його за плече.

– Та ти здурів?!

Ніна навіть не відступила.

– Давай. При людях же легше. Тут тобі всі повірять: мужик стомився, баба довела.

Василь вирвався.

– Та замовкни ти хоч раз!

– Чого? Бо коли я мовчу, вам зручно бути порядними?

Тамара тихо сказала:
– Уже досить…

Але було вже пізно.

З хвіртки долинув тонкий старечий голос:

– Не сваріться через мене.

Усі озирнулись.

Баба Захарівна стояла з тією самою банкою варення в руках і мішечком картоплі біля ніг.

– Я принесла назад, – сказала вона. – Мені чужого не треба, якщо за нього жінку перед селом соромлять.

– Бабусю, та не треба… – сіпнувся Олексій.

– Треба, – перебила Ніна. – Якщо в цій хаті є хоч одна людина, яка вміє питати дозволу, то це, бач, не чоловіки.

Василь подивився на мішечок, на банку, на людей біля хвіртки.

– Тобто хай вона голодує, аби ти не виглядала погано?

Ніна різко підняла голову.

– А ти готовий зробити з мене чудовисько, аби тебе назвали хорошим.

Вона взяла банку з рук Захарівни, поставила її на землю посеред двору і сказала:

– Добре. Зараз при всіх. Хто тут такий правильний – скиньтесь бабі на зиму. Не моїми банками. Своїми грошима.

Ніхто не поворухнувся.

Олексій поліз у кишеню першим.
Василь – другим.
Тамара скривилась, але дістала купюру.
Марія довго шукала дрібні.

Ніна дивилася мовчки.

Коли назбиралася невелика купка грошей, Захарівна тихо спитала:

– А тепер мені можна взяти і картоплю, і ці гроші? Чи ви ще не договорили, за чий рахунок ви добрі?

Valera

Популярне