– Ти знову банки переставив?
Ніна стояла посеред льоху з порожньою полицею в руках.
– Не чіпав я нічого, – сказав Василь і відвів очі.
– Не бреши мені в хаті. Тут вчора було дванадцять огірків, шість варення і мішок картоплі. Куди воно ділося?
На ґанку вже тупцяв Олексій. Почув – завмер.
– Василю, я питаю востаннє.
– Ти все одно половину викинеш навесні.
Ніна повільно поставила полицю на землю.
– То ти вкрав у власної жінки, бо вирішив, що краще знаєш, кому треба їсти?
– Не вкрав. Віддав туди, де воно не згниє.
– Кому?
Олексій кашлянув за дверима.
– Бабі Захарівні, – сказав Василь. – Їй зимувати нічим.
Ніна глянула спершу на нього, тоді на двері.
– Заходь уже, герою.
Олексій зайшов, ніби на суд.
– Це я запропонував, – швидко сказав він. – Чого добру пропадати? Самотня стара, пенсія копійки…
– А ти в нас тепер святий? – відрізала Ніна. – Чужим добром милосердя показувати легко.
– Чужим? – Василь аж засміявся. – Я ту картоплю копав. Спину на ній лишив.
– А банки хто крутив? – крокнула до нього Ніна. – Хто ночами варив, щоб у тебе взимку було що жерти, коли ти з друзями на лавці "рятуєш світ"?
– Та не їмо ми стільки!
– Не їсте, бо ти носом крутиш. Тобі або м'ясо, або "не те". А як комусь віддала б сама – слова б не сказав. Але ж ні. Ти хотів не допомогти. Ти хотів вирішити за мене.
Олексій підняв руки.
– Та годі, Ніно. Ми ж по-людськи.
– По-людськи? – Ніна подивилась на нього так, що він опустив очі. – По-людськи – це спитати. А не тягнути городами, щоб "сусідки не побачили".
Василь зціпив зуби.
– Бо ти б не дала.
– Так. Не дала б. Бо я знаю, як це робиться. Один раз винесеш "зайве" – і село вирішить, що в нас комора без дна. Де ви були, коли я торік твоїй сестрі консервацію складала? Коли твоїм племінникам мішки картоплі збирала? Тоді це було "Ніна молодець". А як я сказала "досить" – одразу жадібна.
– Бо ти й стала жадібна, – кинув Василь. – У тебе все по банках. Навіть життя.
Ніна зблідла.
– А в тебе що? Совість прокидається тільки тоді, коли чужа баба худа?
Олексій тихо вставив:
– Вона реально голодна.
– І що? – різко повернулась до нього Ніна. – Я маю годувати все село? Чи тільки тих, кого вам зручно жаліти?
– Самотню стару – так, – сказав Василь. – Це навіть не обговорюється.
Ніна коротко засміялася.
– О, звісно. Самотню стару – так. А самотню жінку в власній хаті – ні? Я тут із банками, грядками, плитою одна. Ти ночуєш то на терасі, то десь за хвірткою. Але герой у нас ти.
Василь почервонів.
– Не починай при ньому.
– А ти при мені красти не починай.
У хвіртку вже зазирала сусідка Марія.
– Все нормально у вас?
– Заходьте, Маріє, – сказала Ніна голосно. – Хай люди теж почують, як мій чоловік та сусід нишком виносили з двору їжу, бо я, виявляється, "не зрозумію".
За Марією підтягнулась Тамара з магазину, потім ще двоє.
Олексій прошипів:
– Нащо цей цирк?
– А ви ж любите публіку, – сказала Ніна. – Тільки коли вас хвалять.
Марія притисла хустку до грудей.
– Василю, це правда?
– Я відвіз харчі Захарівні, – сказав він уже голосніше. – Бо вона бере в магазині хліб, сіль і крупу. Бо їй ніхто не допомагає. Бо у нас щороку половина летить на смітник.
Тамара фиркнула:
– Та вона й справді бідно живе.
– То допоможи їй зі свого магазину, – відрубала Ніна. – А не з моїх банок.
– Оце вже грубо, – сказала Марія.
– Грубо – це коли мою працю називають "зайвим". Грубо – це коли чоловік, який пальцем не ворухне біля плити, розпоряджається, що "викинемо", а що "подаруємо".
– Я копаю, – гаркнув Василь. – Я все життя копаю!
– І що? Це дає право залізти в льох і гратися в доброго пана?
Олексій раптом випалив:
– Краще віддати голодній, ніж тримати як пам'ятник власній потрібності.
У дворі стало тихо.
Навіть Ніна на секунду замовкла.
Бо звучало гидко.
І занадто влучно.
Ніна повільно кивнула.
– То тепер слухай мою соціально незручну правду. Чоловіки дуже люблять бути добрими за рахунок жінкиної невидимої роботи.
Марія зітхнула:
– Ну… в цьому теж є правда.
Василь ступив до Ніни.
– Не перекручуй. Я не для себе взяв.
– Саме для себе, – сказала вона. – Щоб один раз відчути себе не нікчемою, а рятівником.
Він замахнувся рукою – не вдарив, але зупинився так близько, що у дворі хтось ахнув.
Олексій вхопив його за плече.
– Та ти здурів?!
Ніна навіть не відступила.
– Давай. При людях же легше. Тут тобі всі повірять: мужик стомився, баба довела.
Василь вирвався.
– Та замовкни ти хоч раз!
– Чого? Бо коли я мовчу, вам зручно бути порядними?
Тамара тихо сказала:
– Уже досить…
Але було вже пізно.
З хвіртки долинув тонкий старечий голос:
– Не сваріться через мене.
Усі озирнулись.
Баба Захарівна стояла з тією самою банкою варення в руках і мішечком картоплі біля ніг.
– Я принесла назад, – сказала вона. – Мені чужого не треба, якщо за нього жінку перед селом соромлять.
– Бабусю, та не треба… – сіпнувся Олексій.
– Треба, – перебила Ніна. – Якщо в цій хаті є хоч одна людина, яка вміє питати дозволу, то це, бач, не чоловіки.
Василь подивився на мішечок, на банку, на людей біля хвіртки.
– Тобто хай вона голодує, аби ти не виглядала погано?
Ніна різко підняла голову.
– А ти готовий зробити з мене чудовисько, аби тебе назвали хорошим.
Вона взяла банку з рук Захарівни, поставила її на землю посеред двору і сказала:
– Добре. Зараз при всіх. Хто тут такий правильний – скиньтесь бабі на зиму. Не моїми банками. Своїми грошима.
Ніхто не поворухнувся.
Олексій поліз у кишеню першим.
Василь – другим.
Тамара скривилась, але дістала купюру.
Марія довго шукала дрібні.
Ніна дивилася мовчки.
Коли назбиралася невелика купка грошей, Захарівна тихо спитала:
– А тепер мені можна взяти і картоплю, і ці гроші? Чи ви ще не договорили, за чий рахунок ви добрі?
