Не хочу жалітися, але батьки мого чоловіка – дуже дивні. Вони забезпечені люди, живуть в добробуті й достатку, але своєму єдиному синові допомагати зовсім не хочуть. Кажуть, що Антон повинен досягти всього самостійно.
Мабуть, це хороша мета. Однак самі ж вони більшу частину свого майна успадкували. Якщо свекрусі й свекру може бути байдуже на мене, а з Антона вони хочуть виховати справжнього чоловіка, то для онуків могли б зробити щось хороше!
Ми маємо трьох дітей. Усі разом живемо на орендованій квартирі. Переїжджати з місця на місце дуже важко, адже маленькі діти потребують постійного догляду. І витрати у нас великі. То памперси, то ліки, то новий одяг. Наскладати грошей не виходить, хоча ми намагаємося заощаджувати.
Тим часом у батьків Антона є дві квартири з новим ремонтом. Поселяти туди чужих людей вони не хочуть і нам заїхати не дають. Мабуть, чистота, порядок й ідеальний ремонт для них важливіші, ніж родина.
Одного разу я намагалася натякнути свекрусі, щоб було б чудово, якби ми могли оселитися на одному місці. А вона у відповідь сказала, що тоді не варто було спішити з народженням дітей і спочатку подбати про житло.
Мені дивно це чути, бо вперше я народила у 28 років. Куди ж далі відтягувати? Та жінка переконана, що ми з чоловіком самі винні у своїх проблемах і цю думку ніщо не змінить.
Щодо моїх батьків, то вони живуть в селі і самі ледь зводять кінці з кінцями, тому нічим не можуть нам допомогти. А ці можуть, але не хочуть. Їм байдуже на страждання свого рідного сина та онуків…
Робити з цього скандал мені не хочеться. Зрештою, свекруха хоча б інколи сидить з дітьми. Однак у мене ця ситуація не вкладається в голові. Їм шкода для найближчих людей квартири? Чи вони вдвох у трьох помешканнях збираються жити? На старості літ ще прийдуть до нас за допомогою і мені доведеться їх слухати, але хіба так справедливо?
Чи варто невістці ображатися на скупих батьків чоловіка? Чи, можливо, вони мають рацію?
