Мій перший шлюб був невдалим і чесно, я аж ніяк не відчувала себе в надійних руках. Ми прожили разом лише три роки і він мені зрадив. Цього треба було очікувати, бо кожен з нас розумів, що ми не підходимо один одному…
Після розлучення я повернулася до свого рідного села і щоб, хоча б якось відійти від тієї зради, почала розвивати себе й влаштувалася на роботу. Не хотіла думати про нові стосунки, бо ще залишилися почуття від першого шлюбу.
Пройшло 4 місяці і я знову поїхала підкорювати Київ. Усе ніби йшло, як годиться, але відчуття жіночого щастя у мене не було…
14 серпня, я познайомилася з Олегом. Як зараз пам’ятаю той день, день, який змінив моє життя. Він одразу мені сподобався, хоча було одне суттєве «але». Олег був старший від мене аж на 16 років. Дивно, але чомусь нікого з нас це не зупинило. Я щиро вірила, що кохання не підвладне віку…
– Розкажи мені, щось про себе, – з обережністю спитала я.
– Усе дуже просто я вдівець з дітьми й в нашому домі не вистачає жіночої любові, захисту, – з сумом в очах розповів Олег.
Я бачила, що він засмучений і що йому необхідна моя підтримка. Через деякий час нашого спілкування, він запропонував жити разом і я одразу погодилася. Олег підкорив мене своїм розумом і неабиякою мудрістю.
Ось так і почали ми жити разом: мені 30, йому 46. Діти мені прийняли і я була дуже рада, що нарешті маю сім’ю. Ми ходили на пікніки, у квест-кімнати, влаштовували сімейні свята, навіть започаткували нові традиції…
Але був єдиний момент який мене насторожував. І не дарма… Олег не хотів офіційного шлюбу, не вважав це за потрібним. Я не стала наполягати, можливо, у нього залишився смуток за померлою жінкою. Наше життя було чудовим і штамп в паспорті точно нічого не вирішував.
Ми часто їздили відпочивати, могли багато, що собі дозволити. Олег мав свій бізнес і заробляв хороші гроші. Про що ще можна мріяти? Так ми прожили душа в душу сімнадцять щасливих років…
Після нашої останньої подорожі Олег тяжко захворів… Я залишилася з ним одна, бо діти вже давно одружилися і поїхали жити за кордон.
Я намагалася не падати духом й робити все для його одужання. Роботу він втратив, всі кошти йшли на лікування. Діти підбадьорювали лише телефонними дзвінками, ніби батько обов’язково одужає і все буде як раніше.
Але я так не думала, я реаліст і бачила справжню картинку, того що відбувається. Пройшов рік і мій чоловік відійшов у небуття.
Мені було дуже важко оговтатися від цієї втрати, але взяла себе в руки і організувала похорон. Діти приїхали провести й оплакати батька.
– Олено, що ви плануєте робити далі? – запитала мене донька Олега.
– Не знаю, сонечко… Треба думати, що робити з бізнесом, з нашим домом…
– Вам нічого не треба думати, батько переписав все своє майно на нас і вам нічого не залишив, – приголомшила мене донька.
– А як же я? Я присвятила вам і йому половину свого життя. Ми для мене вже як рідні.
– Рідні не рідні, але ми прийняли рішення продати все майно і у Вас є декілька тижнів, аби переїхати!
Прикро було чути такі слова, від дітей яким я віддавала всю свою душу, хотіла їм тільки найкращого… Але що я могла зробити? Цей день хотілося викреслити зі свого життя. Я втратила все… Дітей, чоловіка, сім’ю. Здавалося, що я втратила саму себе.
Ось так пройшли роки і у свої 50 я повернулася назад в село до батьків.
Діти прекрасно знали, що я теж наполегливо працювала і все разом набуте майно було і моєю заслугою теж… Але не захотіли це враховувати.
Ось так буває, коли робиш для когось все, бажаєш лише кращого життя і підтримуєш в тяжкі хвилини.
Ось так, не діти, не чоловік не залишили мені нічого і ніякого спадку я не отримала.
Як тепер жити далі? Що треба було зробити в такій ситуації? Я не знаю…
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
