Найщасливіший день мого життя нарешті настав. Вперше я відчувала, що таке бути коханою! Але до залу зайшла Вікторія, яка вже готова була все зруйнувати…
З самісінького дитинства я мріяла про розкішне весілля. Це, мабуть, кумедно, але коли всі діти мріяли стати космонавтами, артистами, лікарями, то я тільки й думала про те, що стану колись дружиною Назара.
Ще дітьми ми полюбляли купатися у річці. Нас малих бешкетників годі було впильнувати батькам, тож ще навесні ми бігли на берег і кидалися з усіх сил в холодну воду.
Назара у воді схопив корч, і він просто на наших очах почав тонути. Я не розгубилася, кинулася йому на допомогу. Спільними зусиллями вже за кілька хвилин ми опинилися на березі. Після того випадку я почула слова, які зберігала у своїй пам’яті усю свою юність:
– Дякую, ти врятувала мене! Коли виростеш – одружуся на тобі, – усміхаючись сказав Назар.
І я йому повірила. Коли його забрали до армії – я чекала на нього, щодня бігала до його матері, допитуючись, як у нього справи.
Коли він повернувся – я ходила на радощах так, ніби у мене крила з’явилися. Мені на той час вже виповнилося 18 років, тож я більше не нагадувала курносе мале дівча, яке бігає за дорослим юнаком, хоч я й продовжувала бути тінню Назара.
Якось він підійшов до мене так близько, що моє серце ледь не вистрибнуло з грудей, і сказав:
– Ну, що? Підеш за мене заміж? Я ж тобі обіцяв.
Ніяких сумнівів і бути не могло. Я кохала його та ще й на той момент вже носила під серцем його дитину, як з’ясувалося пізніше.
Жили ми разом з його батьками. Вони до мене дуже гарно ставилися. Свекруха ніколи й словом лихим не дорікнула, а батько Назара взагалі здавався мені найдобрішою людиною, яку мені колись доводилося зустрічати. Жили, як то кажуть, душа в душу.
Як тільки мій круглий животик став збільшуватися, Назар почав зникати по ночах. Коли очі не відкрию – він не поряд. Розповідав, що в нього багато роботи на будівництві, тож доводиться увесь вільний час присвячувати кресленням і плануванням.
Якось мені не спалося, тож я вирішила прогулятися теплою зоряною ніччю селом і навідатися до чоловіка на будівництво, яке знаходилося неподалік нашого будинку. От тільки Назаром там і не пахло.
Чутки селом розлетілися миттєво: мій чоловік мені зраджує. Дівчат було багато. Потім він навіть не намагався приховувати від інших свій гріх. Я терпіла доти, доки не народилася наша донечка Оленка. Після того я вирішила, що не дозволю витирати об себе ноги, тож віддала дитину своїй мамі, а сама поїхала в місто.
Я вірила, що в мегаполісі я знайду своє щастя і зможу забезпечити гідне майбутнє для своєї дитини. Моя тітка Оксана допомогла мені влаштуватися на фірму особистим помічником керівника відділу – Максима Вікторовича. Раніше на цій посаді працювала Вікторія. Подейкують, що вона була шалено закохана у свого керівника, але він, на жаль, не відповів їй взаємністю.
Може – на жаль, а може, й на щастя. Принаймні для мене. Бо вже за кілька місяців між нами з Максимом спалахнуло кохання. Все трапилося так швидко, що я й отямитися не встигла, як вже була зарученою.
Мене, мабуть, ненавиділи усі незаміжні жінки компанії, бо Максим – справжній красень. Та найбільше ненависті було в очах Віки. Вона пропалювала мене поглядом щоразу, як нам довелося зустрічатися в коридорах. Мені навіть трохи лячно було за себе. Жінка, чиї почуття хтось зрадив, здатна на все. Мені це точно було знайомо.
У день мого весілля щастя накривало мене з головою. Все йшло просто ідеально. Максим не міг мною намилуватися, усі гості раділи нашому коханню. Але коли в ресторан зайшла Вікторія – я завмерла. Решту пів вечора я не могла відвести очей від колишньої суперниці.
Справа була в тому, що від тітки Оксани я дізналася про те, що Віка їздила до мого рідного містечка. Для чого?! Я не могла цього зрозуміти. Єдине, що я точно знала – розповісти про свою донечку коханому я так і не змогла, боялася, що він не зможе мене прийняти. Його, звісно, хвилювало, куди я зникаю кожного тижня хоча б на день, але я завжди була дуже переконливою у своїй брехні. Яким же ударом буде для нього дізнатися про мою таємницю в день весілля. Та ще й від кого – від колишньої секретарки?!
Коли я кидала букет, то доля зіграла зі мною злий жарт: його впіймала Віка. Потім вона вихопила мікрофон, вилізла на сцену і хотіла щось сказати.
Моє серце билося так, що його, мабуть, можна було помітити крізь корсет весільної сукні. Я стиснула руку Максима так сильно, що він аж завив від болю, а потім ніжно поглянув на моє налякане обличчя і сказав:
– Не хвилюйся, я усе знаю, чого ж ти?
– Що?! Що ти знаєш? – постійно повторювала я.
Тоді він піднявся з-за столу, перепросив Віку за те, що хоче перебити її промову, і сказав:
– Я просто хотів би ще раз сказати усім, як сильно я люблю свою дружину і нашу доньку Оленку. Ці дві красуні – усе моє життя.
В той момент в зал забігла моя маленька дівчинка, яка кинулася в мої обійми.
Після всього цього дійства Вікторія таки продовжила говорити те, що хотіла:
– Я дуже вдячна нареченій за те, що вона подарувала мені надію на те, що й я колись зустріну своє кохання, – сказала дівчина, щасливо розмахуючи весільним букетом, – будьте щасливими!
Коли я її обіймала, то спитала, чи дійсно вона вийшла на сцену просто для того, щоб побажати нам щастя? Вона відповіла, що так і було. Їй було соромно за те, що вона себе дивно поводила на роботі, але зараз вона зрозуміла, що своє щастя вона обов’язково ще зустріне.
Я видихнула з полегшенням. Поглянула в очі Максима і зрозуміла, що він, знаючи про моє минуле, зміг прийняти мене такою, якою я є.
Потім я з’ясувала, що він дізнався про мене майже все, як тільки я впала йому в око. “Треба ж було перевірити людину, яку збираєшся покликати заміж”, – виправдовується тепер мій чоловік. Але я йому й слова не сказала, бо все склалося так, що краще й не вигадати.
Чи розповіли б ви коханому про дитину?
Чи вмієте ви пробачати брехню?
