Все життя працювала в Італії. Не заради себе і величезних заробітків, а для доньки.
Моїй Надійці було всього 10, коли її батько пішов від мене до іншої жінки.
Наша доля його геть не цікавила, тож ставити дитину на ноги мені довелося самій.
Мій татко на той час вже відійшов до іншого світу, а мама чим могла допомагала. Кожну копієчку з пенсії відкладала, аби хоч якось внучці на новий портфель назбирати.
Я зрозуміла, що довго ми так не витримаємо – треба шукати собі нормальний заробіток.
Тоді доля й подарувала мені шанс виїхати за кордон. Моя найкраща подруга Дарина якраз на кілька тижнів повернулася додому з Італії – така вся модна, в нових дорогих речах, на власній іномарці…
– Ти теж так можеш! Поїхали зі мною. З роботою я Тобі допоможу.
Погодилася, хоч ідея залишати свою донечку, свій рідний дім так надовго мене зовсім не приваблювала.
Легко мені на чужині не було. Доглядати стареньку сеньйору – було іще важче, але я терпіла, бо знала, що потрібна своїй Надійці.
Вона тішила мене успіхами в навчанні, розповідала, що в класі вона вдягається найкраще, може відвідувати улюблений гурток і ходити з друзями в кіно.
Мені цього вже було достатньо для щастя! Головне, що в моєї донечки гарне і безтурботне дитинство, а я й потерпіти можу.
Минали роки, а запити Наді росли… А як інакше? Тепер вона заміжня, має двох діток. Я, як любляча бабуся, просто повинна їм допомагати!
Так би й гарувала в тій Італії досі, якби не захворіла моя мама.
Повернулася додому – має ж за нею хтось доглядати. Не могла дочекатися моменту, коли ж нарешті побачу свою Надійку з чоловіком та дітками, але навіть подумати не могла, що зустріч вийде настільки холодною.
Дочка поводила себе так, ніби я геть чужа людина. За сімейним столом мені здавалося, що матір їй замінила свекруха, довкола якої Надя бігала цілий вечір.
Мені було дуже боляче, але я намагалася не виказувати своїх справжніх почуттів.
За кілька місяців моєї найдорожчої не стало, і я залишилися зовсім сама в старенькому заміському будинку.
Надя до мене приїжджала всього раз на пару тижнів. Навіть не телефонувала, не цікавилася мною.
Такою самотньою я себе навіть на чужині не відчувала.
Тоді мені зателефонувала Дарина, ніби відчула, що мені ох як несолодко в Україні.
– Світланко, то чого ж ти там сидиш сама-самісінька? Повертайся до Італії. Ми з чоловіком переїхали до нового будинку. Він значно більший, тож ми зможемо виділити тобі кімнату. Відпочинеш, наберешся сил! Нумо!
– Гаразд, приїду. Хіба ж я комусь тут потрібна?
Надовго мене не вистачило. 3 місяці минуло, а я вже вовком завила. Не можу без рідного дому, без рідної мови. Ще й ця війна – навчила цінувати Батьківщину і дорожити нею, як ніколи.
Приїхала додому. Не встигла переступити поріг рідної хати, як мені одразу ж зателефонувала Надя.
– Ну, що? Ти привезла?
– Що саме?
– Як це? Гроші.
– Ні, я ж там не працювала. Мене тітка Дарина за свій кошт годувала, а я їй допомагала з ремонтом в будинку.
– А чим ти думала? Тобі не соромно? Поки ми тут ледь кінці з кінцями зводимо, намагаючись зібрати малих до школи – ти там благополучно відпочивала в розкішному особняку.
Мені стало так совісно! Як я могла так вчинити з рідними людьми?! Чого ж я не подумала про все завчасно і не влаштувалася на роботу?! Як тепер дивитися доньці в очі.
Команда “Цікаво про” поспішає розрадити читачку, яка поділилася з нами цією історією. Вона точно нічого не винна своїй доньці, яка звикла сидіти в матері на шиї. Надія вже достатньо доросла людина для того, щоб заробляти собі на життя, тому вимагати щось від Світлани просто не має права. Бажаємо жінці якомога швидше позбутися від почуття провини, яке мучить її абсолютно незаслужено.
Як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
