У мене двоє дітей: дочка і син. І якщо чесно, все життя я більше пишалася дочкою. Вона вивчилась на юриста, добре влаштувалася, заміж вийшла вдало.
А от із сином у мене від початку все пішло не так. Я вклала великі гроші в його навчання в медичному, ще в ті важкі 90-ті, коли кожна копійка давалась потом і нервами.
І саме там він привів у своє життя Ларису. Я її з першого дня не злюбила. Мені здавалося, що вона йому не пара: бідна, без батька, з мамою в однокімнатці, ще й на художницю вчилась.
Я тоді прямо сказала:
– Якщо вже так кохаєш, то живіть окремо. У нашій квартирі місця вам не буде.
Син навіть не сперечався.
– Добре, мамо. Якось самі впораємось, – відповів він.
Я була певна, що вони трохи помучаться по гуртожитках і швидко розбіжаться. Але їм раптом дістався спадок від якоїсь старенької, за якою Ларисина мама доглядала. Вони переїхали туди і почали жити окремо.
Потім народилися діти. Спочатку дівчинка, потім хлопчик. Максим працював без перепочинку, а я тільки й шукала, до чого причепитися.
Пам’ятаю, прийшла якось до них, глянула по кутках і почала:
– Максиме, пелюшки не попрані, їсти нема, пилюка під телевізором! Це що за господиня така?
А син мені спокійно відповів:
– Мамо, я сам приберу. Лариса з дітьми цілий день, вона втомилась.
Мене тоді аж пересмикнуло.
– То ти ще й прибирати будеш? Вона тобі на шию сіла! – не стрималась я.
А Лариса стояла мовчки. Навіть не огризнулась. Лише тихо сказала:
– Не хвилюйтеся, ми самі розберемось.
Зате з дочкою в мене були зовсім інші стосунки. Я їй допомагала з дітьми, ми часто бачилися. Її чоловік добре заробляв, жили вони красиво: будинок, машини, квартира. Я думала, от кому справді можна довірити все.
Коли ми з чоловіком заговорили про спадок, він раптом сказав:
– Квартиру треба залишити Максиму. Світлана і так не бідна.
Я тоді мало не вибухнула.
– Ти серйозно? Після всього? Щоб та Лариска потім у нашій квартирі господарювала?
Але чоловік уперся. І я зробила страшну річ, за яку тепер себе ненавиджу. Я почала навмисно виставляти його не при пам’яті. То гаманець сховаю в холодильник, то окуляри перекладу, то документи засуну кудись.
Одного разу він ходив по квартирі, шукав гаманець і нервував:
– Не пам’ятаю, куди подів. Що зі мною таке?
А я ще й підливала масла у вогонь:
– Петре, ти останнім часом сам не свій. Може, тобі перевіритись треба?
Так тривало не один місяць. У результаті чоловіка визнали недієздатним, а я оформила дарування квартири на дочку. Тоді мені здавалося, що я все правильно зробила. Я боялася, що якщо з сином щось станеться, то на майно претендуватиме невістка.
А потім почалась війна. Син пішов служити медиком. Згодом мобілізували й онука. Я жила в постійному страху, але навіть тоді не думала, що життя так мене вдарить.
Чоловік потрапив до лікарні з інсультом. Я сиділа біля нього днями й ночами, просила лікарів про лікування, реабілітацію, будь-яку допомогу. І тут один лікар мені каже:
– Пані, а вам не соромно? Ви хочете відновлювати пам’ять людині, яку вже раніше визнали недієздатною.
Мене тоді ніби окропом облили. Я зрозуміла, що це все повернулося мені назад. Мій власний обман вдарив по моєму чоловікові.
Я кинулась по приватних клініках, шукала лікарів, платила шалені гроші. І тут побачила справжнє обличчя рідних. Дочка майже не допомагала. Не приїжджала, не сиділа з батьком, не приносила передач.
Зате Лариса, та сама, яку я все життя принижувала, приходила щодня.
– Ідіть додому, я побуду з татом, – казала вона.
– Не треба, я сама, – бурчала я.
– Треба. Ви вже падаєте з ніг, – спокійно відповідала вона.
Коли чоловікові трохи полегшало, ми поїхали на дачу. Але зима наближалась, і я зрозуміла, що там ми не витягнемо. Подзвонила дочці:
– Світлано, приїдь, забери нас. Ми повернемось у квартиру.
І тут я почула те, після чого в мене земля з-під ніг пішла.
– Немає вже квартири, мамо. Ми її продали.
Виявилося, що зятя вплутали в якісь брудні справи, і вони продали мою квартиру, щоб рятувати себе. От тоді я зрозуміла, кому я все віддала і кого все життя ставила вище за сина.
Наступного дня подзвонив Максим із фронту. Я не змогла йому все розказати, але він почув по голосу, що щось не так.
– Мамо, що сталося?
– Та нічого, сину…
– Я ж чую. Зараз Лариса приїде.
І вона приїхала. Не сама – з кумом і бусом. Вони зібрали наші речі, забрали врожай з дачі і привезли нас до себе. У ту саму квартиру, яку я колись зневажала.
Тепер я живу під одним дахом із жінкою, яку ображала половину життя. Вона готує нам їсти, допомагає з чоловіком, чекає разом зі мною дзвінків із фронту від мого сина й онука. А я щодня думаю, якою сліпою і злою була.
Я не можу собі пробачити того, що зробила. І не знаю, чи можна взагалі таке спокутувати. Скажіть, як мені тепер загладити провину перед сином і невісткою?
